На перший стиковий матч із національною командою Греції за право взяти участь у фінальному турнірі Кубка світу у Південній Африці збірна України прибула напередодні. Це був третій поєдинок цих команд у Афінах за останні шість років, і знову гру прийняла нова арена. Якщо у відборі до Євро-2004 гра, яка завершилася мінімальною перемогою греків, проходила на старому й примітивному клубному стадіоні місцевого «Панатінаікоса», то за два роки українців прийняв реконструйований до Олімпійських ігор 2004 року клубний стадіон іншої місцевої команди — «Олімпіакос». Там греки українцям програли 0:1, і, можливо, тому нову зустріч команд прийняв Олімпійський стадіон столиці Греції. Ця величезна універсальна арена разом із ще десятком спортивних споруд, реконструйованим аеропортом та проведеним до нього швидкісним трамваєм залишилась Афінам у спадок від проведеної тут п’ять років тому Олімпіади. Спадок цей вражає, особливо на тлі того, що поки що зроблено в Україні до футбольного Євро-2012. Рівень спортивної інфраструктури, доріг і транспорту в Афінах поки що набагато кращий, ніж у Києві. Залишалося сподіватися, що наша футбольна перевага над греками, яку приїхала доводити команда тренера Олексія Михайличенка, приведе за собою нашу перевагу в усьому іншому. Якщо не тепер, то у найближчому майбутньому.
Тим часом особливого галасу з приводу вирішального для національної збірної футбольного матчу у столиці Греції не спостерігалося. Залишилися без додаткового прибутку місцеві торговці шубами, які планували щось виторгувати в українських уболівальників. Вже за день до гри було відомо, що аншлагу на стадіоні не буду точно.
Пам’ятаючи шалену атмосферу попередніх поєдинків греків та українців у Афінах, я особисто був здивований вибором арени для цього матчу. Стадіон, пристосований насамперед для легкої атлетики, не давав справжнього контакту з публікою, яка сиділа на відстані від сімдесяти до ста метрів від футбольного поля. Складалося враження: те, що відбувалося на трибунах, звідки запальні греки традиційно кидали різні предмети, серед яких і димові шашки, не стосується подій на футбольному полі.
Обидва тренери — і наставник греків Отто Рехагель і наш Олексій Михайличенко — обрали для гру відверто оборонну тактику. У обох команд склад був насичений захисниками та гравцями середини поля. Враховуючи невисоку швидкість українських форвардів Мілевського та Шевченка, схема гри нашої команди виглядала як «чотири — шість — нуль». Тобто оборона і ще раз оборона. Якщо для нашої команди, яка мала у запасі другий матч удома, такий вибір був зрозумілим, то греків грати обережно змусили інші обставини. Команди, яка понад п’ять років тому стала чемпіоном Європи, вже практично не існує. Молоді гравці, які прийшли на місце ветеранів, не показують чемпіонської гри, що красномовно підтверджують результати збірної Греції останніх років. Тож українці розраховували на контратаки, а греки — на розіграш стандартів, тобто штрафних та кутових. Ні першим, ні другим здійснити задумане не вдалося. Єдиний точний удар після стандарту у виконанні грека Гекаса став здобиччю нашого воротаря П’ятова, а єдиний удар після контратаки у виконанні українця Мілевського виявився неточним. Решту часу команди намагалися не стільки грати самі, скільки не дати зіграти супернику, що їм взаємно вдалося. Нічия 0:0 перенесла визначення переможця і володаря путівки до Південної Африки на 18 листопада, коли команди зіграють між собою у Донецьку. У обох команд приблизно рівні шанси на успіх, хоча традиційно вважається, що вдома грати легше. Нам залишається сподіватися на те, що так воно й буде. Тож найголовніше відбудеться завтра. Після чого настане час аналізу зробленого і роздумів над перспективами. Хотілося б, щоб ці роздуми були приємними.
