Сьогодні виповнюється дев'ять днів як залишила цей світ прекрасна українська актриса Марина Герасименко, яка була сполучною ланкою кількох поколінь франківців.
Яке жахливе слово «була». Майже чотири десятиріччя Марина Костянтинівна була провідною актрисою Театру ім. І. Франка, створивши десятки яскравих ролей у таких різних виставах, як «Украдене щастя», «Енеїда», «Життєве море», «Сторінка щоденника», «Дві сім'ї», «Антігона», «Гріх», «Три сестри», «За двома зайцями», «Пігмаліон» тощо.
Сьогодні франківці кажуть, що зі смертю актриси вони почуваються осиротілими.
— Марина Герасименко та Степан Олексенко прийшли працювати до нашого театру в середині 1960-х років. Ця сімейна пара, така красива і талановита, була для акторів еталоном на сцені і в житті. Вони відразу влилися в колектив франківців — такі азартні, бадьорі! Їх примітила тогочасна прима Наталія Ужвій. Подружжя Герасименко-Олексенків серед небагатьох, хто був вхожий до будинку актриси. Усі свята вони зустрічали разом, — згадує завідувач літературної частини Театру ім. І. Франка, племінниця Ужвій Наталія Пономаренко. — Марина була така вродлива, рудоволоса, з неймовірно виразними очима. Вона зуміла об'єднати в собі талант чудової актриси, прекрасної дружини, хлібосольної господині, приголомшуючої матері та неймовірної бабусі. Марина товаришувала і з Ольгою Кусенко. Била на сполох у театрі, коли актриса погано почувалася, фактично була з нею до її останніх днів. Герасименко жила в одному будинку з Нонною Копержинською, турбуючись про неї по-сусідськи, по-акторськи. За вдачею Марина була добросердою людиною, допомагаючи не тільки словом, а й конкретним ділом. Герасименко була совістю нашого театру. Вона чудово розуміла, що, залишившись без сцени, актор може зламатися. Марина ніколи не скаржилася на свою долю. Хоч пережила величезну акторську драму. В останні роки мало грала. Поволі її сили підточувала хвороба, але варто було запитати: «Як справи?» — завжди відповідала: «Нормально!»
Марина мала унікальну пам'ять. Історію театру знала чудово. На її очах народжувалося багато постановок. Актриса була чудовою оповідачкою, точно передаючи всi відтінки голосу, кожну інтонацію людини, про яку оповідала. До театру Герасименко ставилася, як до власної сім'ї. Марину можна назвати камертоном трупи, завдяки їй традиції нашого колективу збереглися.
— Марина Костянтинівна була безкомпромісною в житті та професії, — розповіла актриса Наталія Сумська. — Вона важко переживала, якщо вистава не вдавалася. Герасименко була наділена дуже важливою рисою: ніколи не кривила душею, могла зробити критичне зауваження, підказати, як краще зробити роль. Запам'яталося, як самовіддано вона репетирувала роль Анфіси в «Трьох сестрах». Та жолдовська постановка ламала багато сценічних стереотипів, але Марина Костянтинівна пішла на експеримент і, як мені здається, вистава нам вдалася завдяки зладженій команді. Остання робота актриси — місіс Пірс у «Пігмаліоні». Роль невелика, але грала Герасименко її яскраво. Звістка про смерть Марини Костянтинівни мене приголомшила. Так, вона хворіла, але, знаючи сильний характер актриси, я гадала, що вона зуміє вибратися з цієї ситуації.
Не приховував свого болю від втрати директор-розпорядник Театру ім. І. Франка Данило Федоряченко.
— Я знав Марину зі школи. Вона жила на Пушкінській, біля Театру ім. Л. Українки, — згадує Данило Данилович. — Симпатичну, веселу, з граціозною фігуркою дівчину неможливо було не помітити. Вона знала всіх лесинківських акторів, часто бувала на виставах. Корифеї — Романов та Лавров — пророкували Марині блискуче акторське майбутнє. Герасименко добре навчалася в школі. Була допитливою, жвавою, виступала в самодіяльності, виявляючи акторські здібності. Педагоги відзначали її музичний талант. У Київському театральному інституті вчилася на курсі в Олійника. Це була експериментальна група, коли разом займалися майбутні актори та режисери. В інституті Марина познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Степаном Олексенком та режисером Сергієм Данченком. До Театру ім. І. Франка пара Герасименко-Олексенків прийшла в 1964 році. Причому акторів чекали в Російській драмі, оскільки ще в студентські роки вони добре показали себе у виставах трупи. Але після дипломної вистави, за особистим розпорядженням керівництва Мінкульту України, Марину і Степана «відрядили зміцнювати українську драму». З перших днів Герасименко зайняла провідні позиції у франківців. Вона дебютувала на нашій сцені у виставі «Сторінка щоденника». Її гра настільки сподобалася автору п'єси Корнійчуку, що він пообіцяв, що писатиме для Марини. Незважаючи на різницю у віці, письменник став справжнім другом сім'ї Герасименко-Олексенків. Марина працювала з різними режисерами: Алексідзе, Данченком, Жолдаком та ін.
Дивні зиґзаґи робить життя. Так склалося, що вистава «Пігмаліон» стала останньою роботою Данченка та Герасименко. 20 серпня — у другу річницю смерті Сергія Володимировича — ми були на цвинтарi. Згадували минуле, обійшли всі могили франківців, які покояться на Байковому кладовищі... Останнім часом Герасименко сильно хворіла, а 24 листопада Мариночка померла. Її поховали поряд із Данченком (між ними лише могила композитора Івана Карабиця). Хай земля їм буде пухом!
Марина Костянтинівна не думала про смерть. Вона мріяла зіграти у виставі «Мама, або Несмачний витвір на дві дії з епiлогом» Станіслова Ігнаци Віткевича.
Я відчуваю перед актрисою особисту провину, що не встигла реалізувати її заповiтне бажання — допомогти записати мемуари. Пробачте менi, Марино Костянтинівно!
