16 січня 1969 року 20-річний студент історичного факультету Карлова університету Ян Палах підійшов до будівлі Національного музею на Вацлавській площі. Скинув пальто, облив себе бензином із пластмасової пляшки, запалив сірник — і спалахнув з голови до ніг. Пробіг до перехрестя біля будівлі музею, впав на землю. «Швидка» відвезла його до лікарні на Легеровій вулиці. Він прожив ще три дні, й усі три дні його допитували співробітники КДБ, намагаючись дізнатися в людини, що вмирала від страшних ран, імена її однодумців. Утім, кати отримали від хлопця єдине зізнання:
«Я хотів висловити незгоду з тим, що відбувається тут, я хотів пробудити народ».
Його останні слова, записані лікарем:
«В історії бувають часи, коли дія має бути здійснена. Зараз такий час настав. Через півроку, через рік буде вже надто пізно, пізно назавжди».
Похорон Палаха став останньою великою демонстрацією протесту в окупованій радянськими військами Чехословаччині, а через 20 років тиранія в країні пішла в небуття. Тепер Вацлавська площа має ім’я Палаха, а на місці його самоспалення — пам’ятний знак: хрест, що зливається з бруківкою.
Через дев’ять років, також в січні, 22 числа, на Чернечій горі під Каневом спалив себе 66-річний мешканець Калуша, інженер і колишній ув’язнений сталінських таборів Олекса Гірник, написавши дружині в останньому листі: «Мій протест — то прометеїзм, то бунт проти насилля і поневолення. Мій протест — то слова Шевченка, а я тільки його учень і виконавець». Про його жертвопринесення стало відомо набагато пізніше.
Я б злукавив, якби сказав, що приміряю ці подвиги на себе. На мою думку, сьогодні не йдеться про те, що — «зміг би ти чи ні?» Розмова, швидше, про чесність. Гірник був членом націоналістичної ОУН, Палах мав марксистські переконання, навіть зажив серед однокурсників жартівливого прізвиська Більшовик, але в першу чергу обидва вони були людьми чесними. І тому квапилися зробити те, що зробили. Мріяли про те, щоб закінчилася зима, яка лягла на їхні країни гусеницями танків.
Російський поет Всеволод Некрасов написав наприкінці 1970-х:
«Я не Палах
Ты не Палах
А он
Палах?
А он
Палах
Он Палах
А ты не Палах
И я не Палах»
Так, я не Палах і не Гірник.
Але дуже хочу, щоб зима, розтопити яку можна лише живим вогнищем, не настала вже ніколи.
