Щойно переступаєш поріг цього будинку, дорослий ти чи зовсім ще дитя, на обличчі невідомо звідки з’являється усмішка — щира й беззахисна, як саме побачене тобою мистецтво театру ляльок. Звичайно, з лялькою можна зробити практично все, що захочеш — посадити або покласти, можна навіть кинути об підлогу... Але не все так просто, бережися. Бо диво дивне твориться з тими, хто забарився і (сам винен!) потрапив у полон до цих створінь із прес-пап’є та ганчірок. І ось уже вони роблять із тобою все, що їм заманеться. Проте, хотіти вони можуть одного — омити твою душу джерельною водою. Просто зробити чистою й беззлобною, що часом уже здавалося неможливим. Аж ні, — всі, хто заходить до театру «І люди, і ляльки», признаються, що потім, виходячи на вулицю, не можуть позбутися відчуття, що побували на сеансі психотерапевта, — просвітлішали, подобріли чи що ... Ось виявляється, як мало потрібно людині — глянути в обличчя ляльці та зрадіти, що світ значно кращий, ніж ми останнім часом про нього думали.
І взагалі, якщо говорити про історію створення та творче горіння (ах, як слово тут у саму точку!) цього театру, то думка про те, що справедливість все ж таки існує й добро перемагає зло, плавно охоплює тебе з майже дитячою радістю. Уявіть собі декілька ентузіастів на чолі із цілковитим безсрібником Олегом Новохоцьким, які 10 років билися, щоб їхній театр нарешті визнали. Щоб він жив повнокровним життям і в нього з’явився постійний глядач. І вже навіть якесь приміщення з’явилося, і багато премій театральних фестивалів... А тут, на тобі, — пожежа! Можна дійсно було з досади впасти, принаймні руки опустити. Але колектив не розпався, не перестав грати і творити в найскрутніших умовах. І справедливість перемогла. На кошти з міського бюджету провели ремонт і оновили обладнання. І спонсори знайшлися — «Київстар», наприклад, закупив крісла й допоміг із освітленням. Крісла поставили такі, що може навіть дитина з візка пересісти й подивитися виставу. Бо задумано так, що просто з вулиці інвалід-візочник, проїхавши широким коридором, потрапляє до зали, невеликої за розмірами, але дуже затишно і грамотно обладнаною. Тут дійсно колись було помешкання, театр же загалом невеликий, десь на 50 глядачів, але яких глядачів! Найбільш відданих і щирих. Можливо, тому й друзі у театру знайшлися, що жив він раніше (дай Боже, і далі так буде) за законами людськими. Якщо не було в дитини грошей, але хотіла вона дуже потрапити на виставу, її все одно пускали. А в останніх рядах часто сиділи безпритульні діти. І як гордо говорить Новохоцький: ніколи нічого не вкрали й нічого не попсували.
Сьогодні в театру великі плани — оновити старі вистави, і дитячі, і ті, що для дорослих. Незабаром буде готова перша «післяпожежна» прем’єрна вистава, львів’янка Надія Крат написала спеціально п’єсу «Музична крамничка», про довоєнний Львів. Для такої вистави потрібні особливі ляльки. І бутафор Олена Якимова, надзвичайно талановита дівчина, і головний художник Олена Городецька, до речі дочка Новохоцького, якраз над цим працюють. І вони, і вісім акторів театру — всі вихованці Новохоцького, всі його творчі однодумці. Тому, мабуть, театр і переміг, подолав усі випробування. І нехай у акторів цього театру зовсім мізерні зарплати (дякувати місту, що й такі платить, як на наші зовсім уже не сентиментальні, і не сприятливі для театрального мистецтва часи), але радість всім своїм глядачам трупа приносила й буде приносити величезну!
