Прикладів політичних ігор без правил на полях вітчизняної політики можна навести чимало. Цьому сприяє з одного боку відсутність повного законодавчого врегулювання політичної діяльності, з другого — ігнорування навіть тих законів, котрі є.
Збагнувши, що сам процес підготовки і проведення референдуму приносить величезну користь, нагадуючи масам про існування тих чи інших політиків, різнокаліберні опозиціонери наввипередки кинулись його ініційовувати. Менш «просунута» частина загону «національних рятувальників» спочатку було заперечувала референдум щодо недовіри Леоніду Кучмі як марну справу, яка все одно ні до чого не приведе. І лише згодом плодотворна референдумна ідея іміджмейкерів Юлії Тимошенко почала оволодівати близькими по духу політичними масами. І тепер питання полягає лише в тому, який саме вигляд матиме задуманий референдум, хто його проводиме, і скільки взагалі буде цих референдумів.
Напередодні парламентських виборів бажаючим ще раз одержати депутатські мандати доречно було б зосередити зусилля на тому, аби швидше прийняти новий закон про вибори, офіційно врегулювати і затвердити правила передвиборних перегонів. Чому це не робиться? Тому що в існуючих конституційних рамках шанси «нової опозиції» не те що прийти до влади, а просто потрапити до парламенту виглядають мінімальними. Тому й активність виявляється на тому полі, де ніякі правила поки що не діють. Чи виправдається розрахунок на те, що галас навколо антипрезидентського референдуму допоможе групі політиків вийти на видні ролі перед виборами? Голова досить цікавого Руху-3 Богдан Бойко вже показав спосіб, яким можна спрофанувати всю референдумну активність ряду опозиціонерів. Немає жодних сумнівів, що в разі потреби кількість дозволених Центрвиборчкомом референдумів сягне якщо не кількості зареєстрованих партій, то щонайменше кількості кандидатів у президенти у кампанії 1999 року. Цього буде досить, аби народ остаточно заплутався, проголосувавши одночасно за протилежні речі.
Така вже особливість боротьби без правил — переможцем в ній стати легко, але переможцем не реальним, а одним із тих, хто проголосив себе таким. Проголошування себе ким завгодно традиційно притаманне не найбiльш авторитетним, м’яко кажучи, людям. Тому й не йдуть поки не те що широкі, а хоча б які народні маси за своїми самопроголошеними рятувальниками. Занадто їх багато, і занадто різного вони від народу хочуть.
