Якщо хтось забув, нагадаю, що свій перший офіційний матч національна збірна України з футболу зіграла у вересні 1995 року проти національної команди Литви. Та гра була стартом відбору на Євро- 96 і тоді наші програли з таким самим рахунком 0:2. Щоправда було це не у Каунасі, як останнього разу, а у Києві. Саме тоді на напівпорожніх трибунах ще не перейменованого на «Олімпійський» центрального стадіону столиці України ми усвідомили справжнє місце тодішнього українського футболу у світі. Бо ж до того ми вимірювали наш рівень не менше, ніж європейським фіналом, де за сім років до того зіграла на вісімдесят відсотків «українська» збірна СРСР. І тепер, як мені здається, настав час забути арифметично високий результат нашої збірної на минулому Кубку світу, припинити вважати себе через чвертьфінал у Німеччині однією із восьми провідних футбольних держав світу.
Власне, ніхто так усерйоз і не думав. Розуміючи, що в минулорічному успіху була значна частина удачі, ми не говорили про це, згадуючи про перемоги й ігноруючи дошкульні поразки, яких наша збірна двічі зазнала на тому ж успішному загалом для нас Кубку світу. Ми все чекали, коли команда тренера Блохіна знову почне грати у ту успішну гру, яка була у Німеччині. Хоча згадувати насправді не було про що. Тому що тоді був результат. І не просто результат, а несподівано високий результат. Вірні досить спірному твердженню, що рівень футболу визначається результатом, ми і не подумали критично поставитися до виступів команди Блохіна. Пісні про нашого тренера і його команду було писати набагато приємніше. А викликати на себе хвилю невдоволення футбольного керівництва спробами об’єктивно проаналізувати гру збірної України ніхто не хотів.
І коли наша збірна восени минулого року ледь не програла вдома збірній Грузії, вигравши через посмішку удачі на останніх хвилинах, все було добре. І коли тоді ж збірна Італії не напружуючись обіграла українців, ніхто і не збирався тривожитись. Тим більше, що потім була перемога над міцними шотландцями. І нічого, що сама гра виглядала непереконливо — був результат. Так само було і навесні в Одесі, коли лише один необов’язковий м’яч приніс нашим виграш у Литви. Повна безпомічність нашої збірної у грі проти Франції у Парижі теж нікого не стривожила.
І лише восени, коли наші спочатку не змогли виграти на виїзді у грузинів, програли вдома Італії і були розгромлені шотландцями у Глазго, прикра реальність нарешті матеріалізувалася у вигляді четвертого місця у відбірній групі, якого Україна не посідала з того самого першого циклу 1994—1995 років. Здавалося, результат вже був не на нашу користь і можна було об’єктивно подивитися на те, як грає наша головна футбольна команда. Але і це нікого не стривожило. На гру до Каунаса збірна України відбула, як на легку прогулянку.
У Литві нашу збірну очікувала скромна команда, у складі якої немає і ніколи не було міжнародних зірок. Зате у збірної Литви, на відміну від нашої, була гра, поставлена тренером Любінскасом. Господарі поля грамотно захищалися і швидко атакували. На відміну від українців, які довго вовтузилися з м’ячем у центрі та на флангах, дозволяючи господарям вишикувати захист, литовці доставляли м’яча уперед двома-трьома передачами, а розіграші стандартів проводили за сучасними награними схемами.
Аргументів проти такої гри у команди Блохіна на чолі із Шевченком не виявилося. Литва обіграла Україну без варіантів, упевнено і заслужено. Тепер Україні в останній грі проти Франції слід відстоювати... четверте місце у групі, на яке в разі цілком вірогідної перемоги Литви над Грузією і не менш очікуваної поразки України від Франції посядуть якраз литовці.
Тринадцять років тому поразка від Литви з рахунком 0:2 змусила тодішнє футбольне керівництво піти на зміни у збірній, аби не мати такої ганьби у майбутньому. Сьогодні таке, на жаль, практично неможливе. Навіть якщо збірна завершить європейський відбір п’ятою із семи команд групи. Кому і як має програти збірна України нинішнього зразка, аби всі нарешті побачили більш ніж посередній рівень її гри, відсутність хоч якої тактики і повну безперспективність половини гравців? Про безперспективність тренера Блохіна не скаже ніхто. Це у нас — табу!
