Отже, перший етап конкурсу «Експерт «Дня» закінчено:
підбито підсумки, названі переможці... Але на сторінках «Дня» він триває.
Триває, тому що на черзі дві великі «подачі» ваших думок стосовно решти
тем нашого творчого змагання. Найкращі з відгуків будуть обов'язково подані
якнайповніше у спеціальних випусках «Пошти «Дня». А сьогодні — у зв'язку
з триріччям «Дня» — ми дозволили собі трохи забігти наперед і надрукувати
два листи на останню — п'яту — тему нашого конкурсу. «День» у моєму житті»
— саме так вона звучала. Два листи, що пропонуємо вашій увазі, на нашу
думку, гостро й точно відображають місце «Дня» не тільки в житті певної
людини, але крізь призму окремої долі — місце нашої газети на загальному
полі українських ЗМІ та в житті всього суспільства.
Внаслідок демократії по-кучмiвськи декілька місяців тому
зникла з кіосків газета «Політика», а сьогодні й «День» неможливо дістати.
Те, що сталося й буде якоюсь мірою відповіддю на запитання: що в моє життя
внесла газета «День». Принесла вона трохи чистого повітря правдивої інформації
в наше затхле, задушливе сьогодення. Після відносної, але все ж свободи
слова те, що зробив із ЗМІ наш Президент і його слухняні підручні, викликає
почуття огиди й задухи.
За 70 років влади номенклатури ми звикли до односторонньої
партійної пропаганди, звикли до її езопiвської мови, навчилися читати «між
рядками», а ночами крізь виття глушників слухати зарубіжні радіостанції.
Уявіть собі, що сьогодні знов про життя в нашій країні я дізнаватимуся
не з засобів масової інформації незалежної «демократичної» України, а за
допомогою все того ж радіо «Свобода». Газету «День» я відкрив для себе
всього лише декілька місяців тому після якоїсь передачі «Свободи», що цитувала
щось із «Дня». Захотілося прочитати статтю самому, підійшов до кіоску,
запитав і випадково купив газету. Відтоді, незважаючи на свої 70 років,
щодня як хлопчисько бігав по кіосках і донедавна насилу діставав вашу газету.
Якось ваша газета опублікувала відредагований варіант моєї статті «Перед
тим, як роздавати привілеї, треба забезпечити прожитковий мінімум». Це
було 7 серпня, і я вам вдячний за те, що завдяки вам мені вдалося поділитися
наболілим з тисячами ваших читачів. Вашу газету я давав своїм знайомим
і навіть надсилав її до Черкас. У нас у Сумах є місцева газета «Добрый
день», і мене якось кіоскерша запитала, чи хочу я її придбати, але я відповів,
що доброго дня давно не бачив, а щоб він з'явився, я читаю просто «День».
Газета «День» безумовно робиться на високому професійному
рівні. Вона політично гостра, з чудовими карикатурами, і я вважаю, що таку
захопленість не продиктовано просто тривалою відсутністю дійсно вільної
незаангажованої преси. Політична соціал-демократична спрямованість газети
співзвучна з моїм світоглядом, хоча деякий націоналістичний (можливо, я
помиляюся) уклін мені не завжди подобається. Чудово, що газета видається
однаковими накладами українською й російською мовами. В Сумах російський
варіант газети розбирається вмить, український легше купити. Можна було
б і подискутувати з лікарем В.Войтенком з приводу запровадження екзаменів
з української мови для держслужбовців. Адже щось подібне вже відбувається
в Латвії й Естонії, а чим це може закінчитися в 50-мільйонній Україні,
можна тільки припускати, враховуючи, що екзаменаторами, мабуть, будуть
знавці української мови із західних областей України. До того ж, мені здається,
зараз не дуже слушний час для створення ще однієї проблеми, а прихильникам
цієї ідеї такий захід навряд чи додасть популярності. Це зауваження не
по темі, і це моє зауваження не дуже сприятиме тому, щоб стати призером
конкурсу, але мені здається, що тільки інакодумство й є ознакою дійсно
вільної преси. Стаття ж професора В.Войтенка «Ну щоб, здавалося, слова...»
має викликати серйозну полеміку.
Чому більшість ЗМІ, особливо електронних, так швидко злякалися,
продалися, забувши про громадянську честь журналіста? Де журналістська
солідарність? Бо якщо рабська боязка ідеологія так міцно засіла в головах
передової(?) частини суспільства, то коли взагалі можна чекати на загальну
громадянськість? Давно відомо, що для перемоги на виборах сьогодні потрібні
гроші й підпорядкування ЗМІ, а якщо до цього додати аполітичність більшості,
то можна вважати результати виборів зазделегідь відомими.
Чи має сенс взагалі проводити вибори за умов явного, безпардонного
порушення закону про рівні умови для всіх кандидатів?
Верховна Рада не в змозі внести зміни до Конституції, Конституційний
суд і виконавча влада в руках Президента, ЗМІ на 90% підлеглі йому ж, центральна
виборча комісія заглядає до рота гаранту Конституції, а мафія задоволено
потирає руки.
Вихід за цих умов тільки в активізації боротьби всіх верств
населення за справедливі вибори з одночасним ухваленням Верховною Радою
закону, що обмежує владу Президента хоча б на період передвиборчої кампанії.
Тільки термінові й радикальні заходи можуть ще врятувати
від знехтування права народу на волевиявлення. І тут вирішальну роль могли
б зіграти рештки вільної, опозиційної преси, на чолі яких міг би стати
«День».
Вільні ЗМІ мають потурбуватися про розповсюдження своїх
видань не через колишній «Союздрук» (не знаю, як він тепер називається),
який цілком підім'ято місцевою владою.
Так, наприклад, у Сумах «Голос України» взагалі не продається.
Таким чином, публікації виступів неугодних владі кандидатів будуть заблоковані
цілком, і їхнє слово не дійде до виборця. А про місцеве радіо і ТБ взагалі
говорити немає чого, вони цілком підлеглі губернаторам, призначеним Президентом.
Хочу ще дожити до того часу, коли кожний громадянин України
дійсно зможе читати будь-яку газету, що видається в світі на будь- якій
мові. Коли всі люди зможуть дивитися телепередачі, що транслюються незалежними,
вільними студіями, на свій смак і на будь- якій мові. Дмитро ПРОХОРОВИЧ,
пенсіонер Суми
НА ПРИДБАННЯ «Дня» У МЕНЕ ЩОРАЗУ ЙДЕ 2,5—3 ГОДИНИ
Вперше купив газету десь рік тому, зовсім випадково, прочитав,
і мені все у ній сподобалося: серйозні аналітичні матеріали, манера викладу,
переконливість, дохідливість. Відтоді став купувати і читати регулярно.
Із задоволенням читаю матеріали Тетяни Коробової, Наталії Лігачової, Клари
Гудзик, Віталія Княжанського, Віктора Зам'ятіна, Володимира Золоторьова,
Інни Золотухіної, Дмитра Скрябіна, Василя Зубача, Діани Клочко. Завжди
чекаю зустрічі з ними на сторінках газети.
Мушу зазначити, що журналістів «Дня» відрізняє, окрім талановитості,
ще мужність і принциповість. Сьогодні, на жаль, не всі журналісти України
вирізняються цими якостями. Не розумію, як журналісти, котрі пишуть, що
у нас ще не все погано, дивляться в очі батькам-пенсіонерам, безробітним
родичам, знайомим, які живуть одним днем.
Журналісти газети «День» можуть дивитися в очі своїм читачам
чесно і відкрито.
Ніяких цікавих історій, пов'язаних із газетою, у мене не
було. Хочу лише сказати, що на придбання газети, оскільки я живу на околиці
міста, у мене щодня йде 2,5-3 години. Купую зазвичай у 9-му або 33-му поштових
відділеннях (пенсія не дозволяє мені, на жаль, оформити передплату), а
ці відділення отримують газету лише у двох примірниках. А значить, треба
встигнути до приїзду машини, бути першим у черзі, інакше газети не взяти.
Тому не дивно, що я став не тільки читачем, але й пропагандистом газети
«День», пояснюючи, що, на відміну вiд популярних газет, які щоденно частують
читачів матеріалами типу «40-літній чоловік убив кухонним ножем 63-літню
співмешканку», «16-річний підліток задушив рідну матір», «18-літня студентка
убила свою бабусю електричною праскою» і подібними «новинами» з докладним
описом техніки вбивств, газета «День» робить серйозні аналізи, чому ми
дійшли до життя такого і як його змінити. У відповідь я чую вiд багатьох
людей: «А хіба є така газета?»
Тому вважаю за необхідне збільшити тираж газети хоч би
до 200 тисяч. І це поки що, а далі — значно більше. Газеті призначено стати
суспільно-політичним центром по об'єднанню довкола себе всіх тих, хто бажає
відродження і процвітання незалежної України.
З повагою і побажанням нових творчих успіхів усім журналістам
«Дня» Віталій ЧЕРНИШ, пенсіонер Дніпродзержинськ
