Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Крига і полум’я приреченого світу

15 березня, 2005 - 00:00
СЦЕНА З ВИСТАВИ «ГАМЛЕТ». ПОЛОНІЙ (ПОВІЛАС БУДРІС) / ФОТО З АРХIВУ ТЕАТРУ «МЕНО ФОРТАС»

До Києва, всупереч побоюванням скептиків, все ж таки приїхав знаменитий вільнюський театр «Мено фортас», який відкрив проект нової продюсерської кампанії «Liberal Arts» «Театральные сезоны Столетов».

Театр є знаменитим уже тільки через те, що його створено 1998 року і його веде життям Еймунтас Някрошюс, визнаний в усьому світі геній сучасного театру. Побоювання ж щодо приїзду «Мено фортас» до Києва були небезпідставними. Бо славна наша столиця, хоча й має славу міста театрального, проте рідко бачить на сцені щось з усіх поглядів високохудожнє, варте того, щоб за нього викласти сотню зелених. Ні в кого не було сумніву, що в Києві набереться тисяча-друга гарячих театральних сердець із числа студентів та інтелігентів, що перебиваються на пенсії чи жебрацькій зарплатні, які гідно оцінять таку видатну театральну подію. Були сумніви, чи проголосують своїм гаманцем за Някрошюса наші товстосуми.

Квитки на «Гамлета» розійшлися із завидною легкістю, так що навіть журналістам, які рекламували гастролі, запропонували вхідні квитки без місць. Фойє театру імені Франка давно не бачило такого стовпотворіння, виставу затримали на півгодини. Коли ж завіса, нарешті, піднялася, ми побачили звичну для вистав Някрошюса картину — в порожньому просторі сцени перебували різні предмети, що випадково потрапили на кін, з тих, яким місце радше на звалищі, ніж у виставі, яка оповідає про королів, королев і принців.

Випадковість ця, звичайно ж, оманлива. Художник Надія Гультяєва (дружина режисера) ретельно добирає кожну перетворену на метафору річ, яка у виставах Някрошюса відіграє не менш важливу роль, аніж актори. Проте всіх смислових значень някрошюських метафор і символів прочитати не дано нікому. Бо не окремі речі і предмети, а все сценічне середовище, яке живе своїм особливим життям, стає тут єдиною, ємною метафорою світу, з яким герої з’ясовують свої дуже непрості, вкрай напружені стосунки. І те, що на сцені у виставах генія поселяються предмети з біографією, що персонажі, як правило, одягнуті в поношені костюми, які зріднилися з господарем, також не випадково. Окрім того, що старі, які пожили на світі, меблі чи одяг, несуть у собі могутній інформаційний заряд і створюють певну атмосферу, Някрошюс, використовуючи на сцені речі, які побачили життя, начебто констатує той невтішний факт, що світ втратив свою первісну свіжість і красу. А разом з ними втратив чистоту етичних помислів, втратив волю до духовного самоудосконалення, втратив віру в початкову розумність і гармонію Творення, в його сакральний сенс.

У постарілому, одряхлілому світі Някрошюса активізуються лише руйнівні начала, які ведуть усіх до загибелі. Цей світ перебуває в стадії розпаду на первісні елементи, вода тут перетворюється на шматки криги, поруч із якими сусідствує інша стихія — вогонь, який конфліктує з водою, що стікає з-під колосників. Вогонь, життя, кохання в «Гамлеті» не можуть протистояти руйнівним процесам, які втілює у виставі Клавдій (Вітаутас Румшас), котрий виділяє агресію смертельно пораненої тварини. Всі інші — цілком безвільна, пропаща Гертруда (Даля Сторик), яка прислуговує королю-вбивці Полонію (Повілас Будріс), тендітна, як перший весняний паросток Офелія (Вікторія Куодіте), і сам Гамлет, який з почуття обов’язку виконує волю по- лиходійському убитого батька, роль якого грає литовська поп-зірка Андрюс Мамонтовас — всі вони стають жертвами вищих, непідвладних їхній волі та бажанням сил. При всій широті та глибині закладених у виставі смислів, усі вони, зрештою, сходяться в одній точці, в прозрінні (візьміть до уваги, не в інформації, а в прозрінні), що не ми тут правимо бал, що ми тут заручники, блазні. Якщо хоча б одна людина, вийшовши з вистави Някрошюса, глибоко засвоїть це відкриття і почне шукати вихід із тієї пастки, з того пекла, яким представлено світ у «Гамлеті», то можна вважати, що режисер своє призначення на цій планеті виконав.

Денис ДАРКІВ, спеціально для «Дня»
Газета: 
Рубрика: