«І де я тільки не була, а от у Харкові — уявіть собі — вперше!» З перших вражень про творчий вечір у Слобожанській столиці знаної поетеси уже складається яскрава картина.
...Закарбувалась у свідомості поетична мініатюра Ліни Костенко, що досі не дає спокою:
І знов сидять при владі одесную...
Гряде неоцинізм — я в ньому не існую.
Здавалося, що запропоноване слово «неоцинізм» — не лише літературний винахід, а й може слугувати науковим терміном на позначення тієї суспільно-економічної формації, того політичного устрою, за яких живе нині народ в Україні, живуть народи ще в низці держав. Ці рядки були в її серії найменших поетичних форм, якими ніби ставився діагноз суспільству ще на початку 1990-х років. Діагноз-то ставився — а як щодо терапії і профілактичних заходів? Подібні запитання теж надходили від харківської публіки.
А ніяк! Бо нічого не можна вдіяти пацієнтові, який сам лікуватися не хоче. І тоді настав та утвердився неоцинізм, у якому поетеса ніби «не існувала», усамітнившись для роздумів та для творення своїх праць на багато літ.
Труди були не марні: те засвідчив і повний аж через край оперний театр у Харкові, те ж саме підтвердили й зустрічі в інших містах під час турне Україною. Зрештою — хоч що б там казали недоброзичливці — народ наш мудрий, добрий, у єстві своєму здоровий, патріотичний, — і тим однаковий у всіх краях держави.
«...Настав час нам з вами радитися!» — сказала Ліна Костенко і тим самим запропонувала новий формат спілкування поета з аудиторією та, власне, новий формат громадського спілкування.
Декого ця пропозиція могла заскочити зненацька, адже від національних літераторів нерідко чекають геніальних прозрінь, мало не готових рецептів — як жити далі, що робити й таке інше. А тут замість рецепта — знов поетичні рядки:
Були Геракли і Перікли,
І не порнуха, а Парнас.
Навіщо ми до всього звикли?
Навіщо звикло все до нас?
Справді: коли вбили журналіста Гонгадзе — народ повстав; коли вбили журналіста Александрова — народ обурився; коли в Харкові зник журналіст Климентьєв — народ погомонів та замовк.
Звикли?!
Показово, що на творчій зустрічі з поетесою було чимало харківської молоді, зокрема студентської. Одна з харківських студенток, дізнавшись про першу презентацію книжки Ліни Костенко в агенції Укрінформ, вирушила до Києва і змогла-таки потрапити на зустріч та подарувати письменниці розкішний букет троянд.
Це — молоде покоління, вже не обтяжене затертими стереотипами, вже не приймає спроб нав’язати їх знову, і хочеться вірити, що воно більше не погодиться з тим, як «декоративна незалежність ворушить вусами вві сні».
Звісно, ця дівчина прийшла на зустріч і в Харкові.
А от Ліна Костенко, ще не завершивши своє мандрівне спілкування з українською громадою, — уже відчуває, як «її письмовий стіл нетерпляче тупцює ногами, закликаючи господиню знову до праці».
