Це вже історія. Це вже — царство стандартів: підручники, хрестоматії, енциклопедії, кілометри мемуарів, кілограми бронзи, «незабутня зустріч», «Марсель Марсо був тут». Від форми минулого часу подітися нікуди. Він прийшов на прес- конференцію, літній француз у пом’ятому піджаку, і говорив фрази про дружбу, мир, красу, Чарлі Чапліна, завчені на сотнях інших прес-конференцій, публічних виступів, інтерв’ю. На сцені ж він виступав два вечори підряд, повторюючи, з різними варіаціями, свої знахідки сорокарічної давності. І якщо перший відділ спектаклю був суцільним відсиланням до минулого, цитатою з нього, то другий акт представляв саме минуле — кілька номерів із життя того самого, геніально створеного в минулому столітті, знаменитого розтяпи Біпа. І в кінці, — приголомшливий за філософською глибиною і силою трагічного відчаю «Майстер масок». Ось, власне, і все.
Що ще до цього додати? Що концерти пройшли з небувалим аншлагом? Що багатьом пощастило побачити живу легенду мімічного мистецтва? Але на гастролях другорозрядних московських антреприз у нас бувають аншлаги і більш серйозні. І «жива легенда» — штамп із розряду багатьох на зразок «Росія перемогла фашизм», яким маестро так і сипав на прес-конференції… Тут — інше.
У знаменитих старих акторів, при тому, що вони дійсно живуть здебільшого тільки у відблиску пройдених вершин, є одна властивість, яку забрати у них неможливо. Вони не те щоб зупиняють час, вони навіть не уособлюють його. Насправді час боїться їх. Вони старіють, і самі виглядають на сцені як пом’яті ношені костюми. Однак вони зберігають і передають незмінну і незнецінену, особливу магію жесту, зробленого, можливо, ще півстоліття тому — і відразу ж винесеного далеко за межі будь- якої старості. Це, мабуть, все, що у них залишається на схилі віку — жест і пил, театральний пил, який ні з чим не спутаєш і відтворити який неможливо — так само, як неможливо повторити той, завжди юний рух, який у ньому зроблений.
І він, дивний літній добродій у пом’ятому піджаку, Марсель Марсо з білим німим обличчям, можливо, єдиний у світі, хто знає цьому самотньому руху справжню ціну. Заплатити її, мабуть, не під силу вже нікому.
