Наприкінці вісімдесятих, коли перебудовою і не пахло, в київській міській газеті з’явилася рубрика «Інформація для роздумів». Узяті із «Сімнадцяти миттєвостей весни» і перенесені в розвинений соціалізм, у часи, коли міркувати було небезпечно, ці слова звучали як виклик.
Автором суботніх колонок, які з’являлися щотижня протягом багатьох років, був відомий уже тоді журналіст Павло ПОЗНЯК . Серед потоків казенної брехні читач шукав його публікації і, знаходячи, починав задумуватися, придивлятися до світу, шукати виходу. Павлові Івановичу діставалося від компартійних властей: не раз над ним висіла загроза звільнення з «вовчим білетом». Однак читачі любили його — і він перемагав.
Ми, тоді молоді журналісти «Прапора...», «Вечірнього Києва», багато сперечалися з ним, не погоджувалися і... вчилися. Училися колосальної працездатності: він раніше за інших приходив у редакцію і пізніше за всіх ішов. Захоплювалися ерудицією: Павло Позняк — автор багатьох книжок про історію Києва, про людей, які її творили. Ми заздрили його витримці: хоч би як йому діставалося, він завжди був інтелігентний, підтягнутий та незворушний. Він усе переживав у собі — і це не могло не позначитися на здоров’ї.
У свої сімдесят два роки, вже працюючи в «Дзеркалi тижня», він так само, як і в молодості, не визнавав утоми і зневажав спокій. І коли три дні тому прямо в редакції йому стало зле, він не побажав їхати в лікарню.
А вчора серце Павла Івановича перестало битися. Він помер од інсульту.
Павло Позняк був журналістом старого гарту і минулих часів. Проте він навчив мислити покоління журналістів, яке здійснило перебудову, а потім боролося за незалежність. І тому кожний із нас може назвати його своїм Учителем.
