За заявою одного із засновників нового Центру сучасного мистецтва Руслана Тарабукіна, головною метою «М17» є підтримка й продюсування українських митців, особливо молодих, а також послідовна й навіть агресивна (у доброму значенні цього слова!) інтеграція його в ключові міжнародні виставочні проекти, бієнале, аукціони, солідні ярмарки як, наприклад, «Арт-Базель», Freeze, FIAC тощо.
Відкрився центр масштабною виставкою живопису «Насіння Оливи» (...Від трансавангарду до постсучасності...). Одним із її кураторів став сам легендарний Акілле Боніто Олива, професор історії мистецтва римського університету «Ла Сап’єнца», що висунув наприкінці 70-х років минулого століття теорію трансавангарду, яка через певний час справила воістину магічний вплив на становлення нового вкраїнського живопису. Відкриваючи проект, він написав: «Мистецтво трансавангарду — результат опору інтелектуальної свідомості (хіба що трохи охолодженої свідомості). Воно не потрапляє в пастку масового виробництва. Навпаки, приймає зворотну стратегію: практикує нейтралізацію будь-якого подиху модних стилів. Усвідомлення мистецтва включає усвідомлення даремності естетичної боротьби проти дійсності. Мистецтво передивляється свою методологію, стаючи на позицію латентності. Мімікрує під повсякденність. Стратегія «бічного кроку тореадора» — так він лише більше вразить бика».
Імена митців, чиї роботи виставлено на вернісажі, перевірені часом: Матвій Вайсберг, Олександр Гнилицький, Ігор Гусєв, Ілля Ісупов, Дмитро Кавсан, Олександр Клименко, Максим Мамсиков, Олександр Ройтбурд, Андрій Сагайдаковський, Віктор Сидоренко, Юрій Соломко, Анатоль Степаненко, Василь Цаголов, Ілля Чичкан. Професіонали, щоправда, трохи посперечалися про те, чи коректно називати всіх із перерахованих «насінням» теоретика трансавангарду Акілле Боніто Оливи, адже формально до «південноруської» хвилі, яка підживлювалася волелюбними ідеями італійського мистецтвознавця наприкінці 80-х і початку 90-х років, належали не всі названі художники, але вельми швидко дійшли згоди: живопис — добрий, перший млинець — не грудкою.
А куратор із українського боку — відомий мистецтвознавець Олексій Титаренко, зухвалий у мові й яскравий у метафорах — у відповідь явним і можливим злостивцям навіть не сказав, а прокричав: «Ударимо гарячою Ukrainian Wave по холодній стерильності постіндустріального світу!» Слова самі вишиковуються в гасла — час настав. Ось і сотбісівський лорд Полтімор вторить Джоанн Вікері, директорові Російського відділу Sothby’s: «Ми так чекаємо чогось від України!» «М17» готує українську СЕНСАЦІЮ!»
На цій оптимістичній ноті можна було б і поставити крапку, але, передбачаючи можливі запитання про назву центру — «М17», яку ніхто з організаторів не розшифрував, я звернувся за роз’ясненням до директора Центру сучасного мистецтва Руслана Тарабукіну (до речі, талановитого митця, чию роботу також можна побачити в павільйоні центру): «Чесно кажучи, дуже довго й навіть болісно думав над назвою галереї. «М17» виникло несподівано, зараз уже й пригадати не можу, коли саме. Якщо ви знаєте, у радянські часи існував такий експериментальний літак-розвідник «М17», який розробляв талановитий конструктор Володимир М’ясищев за часів конфронтації та протистояння США і СРСР. Придумуючи унікальну машину, він знав, що це буде літак, у створення якого необхідно вкласти не лише свій інженерний талант, але й засадничий принцип — «М17» повинен відрізнятися безумовною новизною і стати кроком уперед. А що таке «Галерея авангардного мистецтва», як не піонер, розвідник у сучасному художньому світі?! Окрім того, мені сподобалася символіка, зашифрована в цій строгій мінімалістській абревіатурі: «М» — молодь, 17 — пора дорослішання, коли хлопчики й дівчатка закінчують школу, стоять перед вибором — ким бути. І хтось у свої 17 вибирає «мистецтво» — знову ж таки «М17»!.. Три скупі знаки, які об’єднали в собі, по суті, основний сенс, заради якого, власне, ми й організовували галерею».
