Минулого тижня на черговій сесії Волинської обласної ради оприлюднили депутатський запит щодо побиття незнайомими чоловіками українського письменника Володимира Лиса. Він — уродженець села Згорани, що в Любомльському районі, і саме там, на березі місцевого озера, й трапився конфлікт. «День» повідомляв про його деталі на своєму сайті (www.day.kiev.ua), нагадаємо коротко: Володимир Лис повертався з патріотичного фестивалю «Згоранська ватра», який вже кілька років проводять у пам’ять про боротьбу українських повстанців з німецькими загарбниками та протистояння з енкаведистами. На фестиваль був вільний вхід, тому за дійством спостерігали й немало відпочивальників. Розмову кількох із них і почув Володимир Савич: вони йшли за ним і обзивали учасників фесту «бандерівцями», «фашистами» тощо. Проте до душі дістало письменника зауваження, що, мовляв, зараз повезуть учасників фесту на обід і подадуть їм... «человечину, ведь ничего другого они не жрут». Він спробував у спокійній манері подискутувати, а отримав... удар кастетом по голові.
Драматична пригода з відомим письменником і журналістом викликала великий резонанс не тільки на Волині. Частіше доводиться чути, що переселенці з Луганщини та Донеччини вимагають до себе особливої уваги, і вона надається. Як органами влади, так і простими волинянами. Пропонують житло, хоча всі чомусь хочуть жити лише в Луцьку, робота — буквально наступного дня. Проте дуже часто в приватних розмовах волиняни розказують про те, що переселенці у своїй більшості (на відміну від біженців з Криму, котрі якось органічно знайшли свої місце на новій землі) не хочуть іти працювати за «волинські» зарплати, вимагають земельні ділянки (які в дефіциті), будинки тощо. Чимало їх, офіційно не зареєстрованих, у районі Шацьких озер. Найняли будинки і вже кілька місяців «відпочивають». У час, коли волинські села обезлюднюють від чергових мобілізацій, а мало не через день привозять чергового вбитого бійця із зони АТО, таке становище простих волинян, звісно, дратує. І приязні до переселенців не додає. Як нам з цим жити? Чи сприймати у кожному російськомовному переселенцеві зі сходу чергового «ті тушку», котрий може побити й тебе, як Володимира Лиса?.. Про це роздумує Сергій ШИШКІН, громадський діяч, почесний громадянин Володимира-Волинського, музикант, композитор і виконавець:
— За приватним начебто побиттям письменника, бо тільки завдяки особі Володимира Лиса цей факт оприлюднено, стоїть цілий комплекс проблем, — каже він. — Найголовніше, на мою думку, що люди, які по головах полеглих на Майдані прийшли у владу, не зрозуміли, що опинилися в іншій країні, в іншому громадянському суспільстві. Тому і випадок побиття письменника не розслідувався так, як би це було, вважаю, потрібно. Адже від Лиса вимагали написати заяву в міліцію, хоча оприлюднення подібних фактів уже має змушувати встановити істину. Ми повинні розуміти і сприймати, що серед вимушених переселенців зі східного регіону в західний таки чималий відсоток людей, які щиро не те що не люблять... Ненавидять Україну та все українське. Але завдяки своїй практичності чи яким іншим якостям вони не проти отримати допомогу від жителів «бандерівського» регіону, ще й назвуть вас, як розказують, «лохами»... Ну, добрі ми, волиняни, добрі! І на чисто людському рівні допомагали й допомагатимемо людям.
Ми ж розуміємо, що агресія завжди звучить голосніше, ніж доброта, тому такий резонанс здобув і випадок із Володимиром Лисом. Майдан чітко показав, що в Україні є громадянське суспільство, котре не дасть можновладцям і далі жити «по-старому». Це — люди, які взяли й беруть на себе відповідальність за державу. Такого ставлення до держави ми не бачимо в наших співгромадян на сході. Це їхня проблема і біда, що вони роками мирилися — не з «хунтою», як називають нині київську владу, а з плоть від плоті владою своєю, «донецьких». Тут не йшлося про відповідальність за державу. І звідси, гадаю, теперішні наші проблеми з переселенцями. Вони ще не громадяни, вони у більшості — споживачі. На запитання, чи вдасться виховати з жителів сходу громадян України, скажу: на це в нас підуть щонайменше десятиліття. Але якщо ми маємо жити в одній державі, то мусимо давати уроки громадянськості. Держава повинна вивчати настрої в суспільстві, не розбещувати й стимулювати своїх громадян до позиції «мені повинні». Бо наразі за те, що ми «комусь щось повинні», волинські родини платять дуже високу ціну на сході України.
