Коли кажуть про військову реформу, то йдеться, звісно, не лише про Збройні сили, а про силові структури країни з усіма спільними проблемами: недофінансуванням і стійким бажанням відомств у погонах розвиватись автономно, без чіткої координації на загальнодержавному рівні. За висновками УЦЕПД, нині військова структура країни є занадто обтяжливою для економіки, надмірно численною й неспроможною в повному обсязі виконувати покладені на неї функції гарантування безпеки громадян країни. Причому існує суттєва диспропорція між задекларованими де-юре обов'язками силовиків та їхніми можливостями.
Приміром, Воєнна доктрина країни вимагає ефективної оборони в усіх напрямках. Проте, за висновками експертів, існуючих воєнних ресурсiв в Україні вистачить, щоб стримати агресію лише на одному оперативно-стратегічному напрямку, якщо війна триватиме не більше ніж 30—40 діб. А якщо взяти оборонні пріоритети, то до них віднесено розвиток високоточної зброї підвищеної потужності, сил і засобів розвідки, повітряно-космічної оборони, радіоелектронної боротьби, авіації та аеромобільних сил. На задоволення такої гігантоманії, вважають в УЦЕПД, потрібно від $80 до $200 млрд. оборонних витрат. Тоді як уряд на 2000 рік планує надати Міноборони $240 млн. Цих коштів недостатньо, щоб утримувати за стандартами НАТО навіть одну дивізію. Численні слабкі місця є й у бойовій та мобілізаційній підготовці, в системі підготовки кадрів та в соціальній сфері.
Звісно, ці речі не є одкровенням для людей, які займаються не лише тими справами «силовиків», що стосуються парадів. Проте не перелік наявних вад є козирем дослідження, а оприлюднення поглядів на проведення в Україні військової реформи, яка має розпочатися з ухвалення відповідного указу Президента й утворення комісій, що мають розробити концепцію військової реформи, нову редакцію Воєнної доктрини, визначити оборонні обсяги бюджету 2001 року, а також розробити узгоджені між собою програми реформ усіх силових відомств.
Нова військова реформа, на відміну від ситуації з розробкою вже існуючої Держпрограми будівництва та розвитку Збройних сил до 2005 року, має плануватися й проводитися під безпосереднім (а не лише загальним) керівництвом цивільних керівників держави — за активної участі РНБО та уряду. Причому цій роботі має передувати чітке формулювання політичних настанов, чого не було донині й без чого оборонна реформа втрачає сенс. Зокрема, чи буде Україна й надалі позаблоковою державою, чи передбачається вступ до оборонного союзу? Чи може Україна в разі небезпеки розраховувати на військову допомогу з боку її стратегічних партнерів? Чи припускає оборонна концепція України завдання превентивних ударів по території потенційного противника в разі, якщо він демонструє агресивні наміри? Яким буде принцип комплектування війська та мобілізаційні пріоритети України? Як буде забезпечуватись оборона на небезпечних напрямках — за рахунок розгортання там мобільних сил чи головна ставка буде робитися на угруповання постійного базування?
Варіант орієнтирів розвитку військової організації держави, який пропонують експерти УЦЕПД, полягає, зокрема, у визначенні загальної кількості військовослужбовців усіх силових структур у мирний час на рівні 300—320 тисяч осіб. Тобто в цілому йдеться про скорочення військовиків більш ніж удвічі. Збройні сили, зокрема, повинні мати 170 тисяч військових, плюс 50 тисяч цивільних. До 2005 року завершити перехід усіх військових формувань на службу за контрактом, за винятком служби в Сухопутних військах. Пропонується об'єднати ВПС та ППО, а також морські сили Прикордонних військ та ВМС ЗСУ. Розширити внутрішні функції армії, зокрема й щодо протидії тероризму й сепаратизму. Починаючи з 2001 року, потреби національної оборони фінансувати в обсязі не менше ніж 2,5% від ВВП (протягом трьох останніх років цей показник не перевищував 1,4%). На наступні 10—15 років зберігати позаблоковий статус України.
Проте наскільки реальним є переведення цих пропозицій з теоретичної площини в практичну, наприклад, для реформування тієї ж армії? Розроблена в надзвичайно стислі строки під тиском політичних і суб'єктивних обставин силами головного оборонного відомства програма розвитку ЗСУ, що вже діє (з прицілом на 2005 рік), не має достатньої економічної підтримки й просто приречена на постійне коригування. Нещодавно Міноборони утворило спеціальну робочу групу для розробки перспективного вигляду армії України на межі 2010 року, військові також напрацьовують концепцію переходу ЗС на професійну основу. А вада та сама — кулуарність. Отже, є загроза, що після завершення цих напрацювань — без залучення парламентаріїв, урядовців, незалежних експертів — не буде гарантій, насамперед фінансових, для схвалення й реалізації цих розробок. Виведення цих питань на вищий щабель прийняття рішень могло б якимось чином зняти цю загрозу й заспокоїти військових, які донині з підозрою ставляться до спроб зазіхнути на сферу їхніх професійних інтересів.
Що ж до реформування військових структур, пристосування їх до можливостей країни взагалі, то відповідні пропозиції нині розробляє РНБО. Ліквідація НГУ — один із кроків у цьому напрямку. За попередніми даними відомо, що буде проаналізовано доцільність перебування військових структур у складі Міністерства з надзвичайних ситуацій, у складі Служби безпеки у вигляді військ урядового зв'язку, ситуацію з Прикордонними військами. Нині обговорюються плани про загальне скорочення в силових структурах на 26 тисяч. «Нині ми маємо парадоксальну ситуацію — економіка не спроможна стовідсотково фінансувати силові відомства, а якщо це не робиться, то структури, які покликані для забезпечення зовнішньої чи внутрішньої безпеки, самі ризикують стати джерелом додаткової напруги для країни. Проте оптимізація військових відомств за наших реалій не може здійснюватися швидко, кардинально, позаяк ці заходи обов'язково мають бути підкріплені програмами соціальної адаптації», — наголосив у недавньому iнтерв'ю «Дню» секретар РНБОУ Євген Марчук.
Тож золоту середину в оборонній реформі ще доведеться віднайти. Якщо вона взагалі існує. Бо не було жодної реформи, яка проходила б дійсно безболісно, — навіть у розвинутих і ситих країнах. Що вже казати про бідних...
