У неділю опівдні на Байковому кладовищі відбулася панахида, встановлення і освячення надмогильного пам’ятника відомому українському режисеру, колишньому художньому керівникові Національного академічного драматичного театру ім. І. Франка Сергію Володимировичу Данченку. Три роки тому зупинилося серце цього талановитого майстра сцени.
Увечері, закриваючи 84-й сезон, у пам’ять про режисера франківці зіграли виставу «Тев’є Тевель». Ця постановка вже стала театральною легендою. 15 років вистава не сходить з афіші франківців, і завжди в залі аншлаги. «Тевеля…» показували на численних фестивалях, а в жовтні його повезуть на гастролі до Америки (Вашингтон — Чикаго — Нью-Йорк — Філадельфія). «Тев’є Тевель» — одна з найулюбленіших постановок Данченка. У ній відчувається душа режисера, його розуміння світу. Адже червоною ниткою творчості Сергія Володимировича завжди проходила тема: заради чого людина приходить у цей світ? Данченко постійно шукав гармонію буття, своє «я» у світі. Його цікавило, що було до нас, що буде після нас. Театральним триптихом можна назвати данченківські вистави «Украдене щастя» Івана Франка, «Дядя Ваня» Антона Чехова і «Тев’є Тевель» Шолом-Алейхема.
Сергій Володимирович умів передбачувати час. Він був надзвичайно мудрою людиною, у творчості не терпів штампів. Вважав, що мистецтво національного театру — мистецтво великого стилю. Театр повинен бути духовним камертоном нації. Улюбленими письменниками режисера були Франко, Шекспір і Чехов, твори яких він ставив не лише на франківській сцені, але і в близькому та далекому зарубіжжі. Сергій Володимирович любив класику, хоч її ставити значно складніше, ніж сучасні п’єси. З усмішкою цитував Пітера Брука: «Хочеш мати нещастя на свою голову — візьми шедевр: чим більше заглиблюєшся в текст, тим більше одне чіпляє за собою інше».
Останніми роками Сергій Володимирович часто хворів і нарікав, що перейшов у теоретики. Навіть знаходячись у лікарні, він продовжував жити інтересами театру. Його останніми роботами стали комедії «За двома зайцями» та «Пігмаліон», які користуються незмінним глядацьким успіхом. А мріяв поставити «Пер Гюнта»...
У довгій книзі долі майстра цілі розділи написані разом з актором Богданом Ступкою. Понад три десятиліття їх пов’язувала тісна дружба в житті і на сцені. Їхня спільна творчість почалася у Львівському театрі ім. М. Заньковецької виставою за п’єсою Віктора Розова «В дорозі». Найзначніші роботи створені разом: «Річард III», «Кам’яний гість», «Украдене щастя», «Дядя Ваня», «Енеїда», «Тев’є-Тевель», «Король Лір».
— Зі смертю Данченка у мене в душі щось обірвалося, — з болем зізнався Богдан Ступка. — Ми з ним 34 роки були немов одне ціле. Я багато чому навчився у нього, а він, напевно, у мене. Очолити театр мене примусили обставини. Було дуже важливо не втратити наш колектив і ті хороші традиції, які Сергій Володимирович підтримував. Я погодився стати художнім керівником тільки тому, що боявся: якщо прийде хтось чужий, то наш франківський дім, який з такою любов’ю будував Данченко, розвалиться. У нашому репертуарі залишилися кращі вистави Сергія Володимировича. Втім, я вважаю, що у режисера не було прохідних робіт. У Сергія Володимировича була улюблена пісня — «Сиреневый туман», і коли він був у хорошому настрої, то завжди її співав. Саме ця мелодія прозвучала на його могилі в день похорону і нині, коли встановили надмогильний пам’ятник. У пісні є такі рядки: «Кондуктор не спешит, кондуктор понимает...», — саме в них закладено величезний смисл, я би навіть сказав життєве і творче кредо майстра: не поспішати і зрозуміти іншого, сім разів відміряти і лише один раз відрізати…
— Театр Данченка зі смертю режисера не зник, — вважає Михайло Захаревич, генеральний директор Театру ім. І. Франка. — Данченко мріяв про невелику сцену, щоб там режисери та актори мали можливість експериментувати, ставити камерні постановки. Сьогодні глядачі з великим інтересом ходять до нашого Театру у фойє. Ми сподіваємося, що до наступного сезону зуміємо відремонтувати Малу сцену..
Франківці збирали кошти на встановлення пам’ятника Данченку, відраховуючи кошти від продажу квитків на вистави. Меценат Сергій Миколайович Платонов дав мармур. Група майстрів (під керівництвом скульптора Бориса Степановича Довганя) створила надмогильну стелу у вигляді лаштунків та бронзовий барельєф режисера. Данченко говорив, що франківці — одна театральна сім’я. Ці традиції продовжуються й нині.
— З Сергієм Данченком ми навчалися в одній школі № 17 м. Львова, — пригадує художній керівник Театру Російської драми Михайло Резникович. — Він був старшим за мене на один рік. Сергій багато займався спортом, особливо добре грав у баскетбол. Після закінчення школи вступив на геологічний факультет Львівського університету, а я — на фізичний факультет. Потім доля нас обох кинула в режисуру. Практично ми спілкувалися все життя. Особливо близькими з Сергієм Володимировичем ми стали в останні кілька років його життя. Нас об’єднував певний погляд на кітч, спекуляцію прийомами в театрі. У цьому відношенні Данченко всі 24 роки, які очолював Театр ім. І. Франка, вів колектив по лінії людинознавства. Сергій Володимирович виростив блискучу плеяду артистів старшого та середнього покоління. У цьому я заздрив білою заздрістю Данченку. Він дуже добре розумів, що в театрі потрібне постійне оновлення. І він через кожні два- три роки брав до трупи найталановитіших випускників театральних інститутів. У Сергія Володимировича проблеми поколінь, тієї проблеми, яка пекуче стояла і навіть зараз якоюсь мірою стоїть перед Театром ім. Лесі Українки, не було. У цьому була його мудрість, його розуміння театру.
Мені особисто дуже близький Серьожа Данченко, а також те, що він сповідував. Він був особистістю, яка повинна залишитися в історії українського театру разом з такими корифеями сцени, як Гнат Юра та Мар’ян Крушельницький. Богдан Ступка, ставши художнім керівником франківців, отримав у спадщину досить сильну трупу і хороші творчі традиції. Не даремно досі йдуть данченківські «Тев’є Тевель», «Украдене щастя», «Енеїда».
— Сьогодні, коли опущено завісу, провівши лінію між живими та мертвими, можна сказати, що Данченко був геніальним режисером і прекрасною людиною, — говорить Олексій Кужельний, художній керівник Театру «Сузір’я». — Сергій Володимирович не давав готових рецептів, не ставив конкретних завдань, не стукав по столу, але вмів досягти, щоб усі зайняті у виставі віддавалися йому до кінця. За першою своєю освітою він геолог. І, мабуть, тому він умів чути навіть камінь. Це допомагало в режисерській професії чути і слухати. Я би назвав його майстром напівтонів та нюансів.
Сергій Володимирович підняв театр ім. І. Франка на найвищий рівень. Залишилися його однодумці. Не наступники, а саме однодумці. Тому що тиражувати, клонувати талант неможливо. Скільки б не було учнів, кожен із них іде своїм шляхом. Головна пам’ять про Данченка — що театр, якому він віддав півжиття, залишається флагманом української культури.
