Партія «Яблуко» виразила стурбованість «атмосферою кулуарності і непрозорості», в якій відбулися недавні переговори в Дніпропетровську президентів України та Росії Леоніда Кучми і Володимира Путіна, повідомило агентство Інтерфакс-Україна. «Саме нездорова атмосфера цих переговорів сприяла появі в країні ряду тривожних чуток та інтерпретацій», — говориться в заяві фракції партії «Яблуко», поширеній у вівторок у парламенті України. У зв’язку з цим партія хоче отримати від керівництва країни відповіді на запитання: «Якщо переговори президентів носили виключно технічний і робочий характер, як стверджує офіційна українська преса, то чому їх висвітлення супроводилося таким інформаційним галасом і пропагандистською тріскотнею?» «Якщо переговори означають зміну військової доктрини, як стверджують західні джерела, або зміну зовнішньополітичного курсу України, як повідомляють інформаційні джерела зi Сходу, то чому про це не проінформована Верховна Рада України?», — запитує фракція, що об’єднує 14 депутатів парламенту.
Легка схильність до «гучних» питань, мабуть, стала однією з прикмет «яблучного» політичного стилю. Як це сприймається зі сторони — в матеріалі нашого автора з Харкова Олени МАРКОСЯН.
Не люблю я яблук. Не їм їх ні зеленими, ні спілими, ні моченими. Ця нелюбов з роками трансформувалася в стійкий рефлекс, завдяки якому щоразу, побачивши зображення цього фрукту, я відчуваю кислий присмак у роті, який з’являється навіть на запах однойменного мила. Тому, коли в Україні з’явилася партія з такою назвою, я зреагувала адекватно. Але на те я і жінка, щоб усупереч власним реакціям задовольняти свою цікавість. І коли представники цієї партії приїхали в Харків, я пішла на прес конференцію, що проводили Бродський, Суслов і Потімков. Дивилась, слухала і зрозуміла, що присмак кислоти відчувається, але це навіть цікаво. Тому що інші партії викликають взагалі непристойні асоціації.
Отже, що ж мене так зачепило в сказаному приїжджими політиками? Відчуття нерозуміння нашого міста, рівноцінне нелюбові. В їх баченні, ми — Харків, який мовчить. Найбільша демонстрація на підтримку влади — Харків, найгірші дороги — Харків, навіть наш потяг на вокзалі Києва завжди стоїть на останньому або передостанньому шляху. Не те що львівський експрес. І все-таки, не розуміючи і не люблячи, як таємничу жінку, його хочеться і зрозуміти, і впізнати. Тому їдуть сюди і посли, і політики, і президенти з міністрами. Приїжджають, дивляться, не розуміють і їдуть з тривогою і злістю на місто. Хоча насправді — це злість на себе за нездатність зрозуміти нас.
А ми і не прагнемо того, щоб нас любили. Не хочемо для когось наряджатися, дратуємося, коли нас змушують брати участь у якихось спланованих вечірках, носимо дорогу нижню білизну і плювати хотіли на погані дороги, тому що джипи по них їздять не слабкі.
Так, ми дійсно мовчимо, ну а що говорити? Що могутній Київ став для міст України другою панською Москвою, що нам дуже не хочеться витрачати свої сили і час на дурниці, що ми, як у дзеркалі, відбиваємо наших керівників? Були схожі на Дьоміна, тепер станемо схожі на Кушнарьова. І що в цьому дивного? Адже ніхто не вмирає від того, що футбол схожий на Суркiса, партія ПСПУ — на Вiтренко, а українське телебачення — на ведучого передачі «Караоке на майдані».
У нашому мовчанні більше слів, нiж у всіх гаслах опозиції, усіх коментарях влади. Ми знаємо, як здійснюється цензура, як знищується виробництво. Ми бачимо, як влада бореться за нашу любов. Але Харків із чужою дурістю ніколи не боровся за всю історію свого існування, і робити цього не буде. Дурість сама по собі беззмістовна, а боротьба з нею — вдвічі.
І поки хтось шукає шляхи виходу з політичної кризи, я як щира харків’янка, що вросла в ці вулиці душею і мозком, в пікети не йду, а залишаюся при своїй думці. Тому переконана, що проблема, яка породила цей брудний скандал, полягає не в змісті касет, а в технології керування державою через систему карного права. І опозиція, що пропонує скинути Президента, усього лише бореться за існуючу систему влади, яка влаштовує її в нинішній якості. Тому що якби мета в неї була інша, то і гасла це відбивали. В них би прозвучало питання про те, скільки грошей заплатив кожний громадянин України за вбивство Гонгадзе, за прослуховування кабінету Президента, за утримування всіх силових структур держави, які, створюючи різноманітні інформаційні приводи без всякого приводу, не тільки не змогли захистити країну від ганьби. Але не сподобились навіть запропонувати Президенту систему захисту одержуваної їм інформації від суб’єктивного впливу зацікавлених сторін.
Ах, опозиція, ах, форум порятунку! Від чого рятуємося? Може, варто згорнути намети в обмін на публікацію всіх нормативних документів і посадових розпоряджень, що реґламентують функції силових відомств і органів державної влади стосовно громадян? І наказують, наприклад, керівникам харківських телепрограм погоджувати з представниками влади список тих виступаючих, яких запрошують на студію?
Багато чого може сказати Харків і говорить. На асамблеї, на сторінках газет. Мовчанням і неприйняттям дурості і марності дій, не просто говорить — кричить. Той, що має вуха, чує, той, що має очі, бачить.
Не любіть Харків політики, просто зрозумійте, що наша терпимість — не рабське холуйство і не заяче боягузтво, а життєва мудрість, в якій на вагах доцільності, цілі і засоби завжди відповідають один одному.
