«Чому в Україні не чути української мови?», — запитує наш читач Владислав Губко із Закарпаття («День» від 18 січня 2002). Увечері в середу я ввімкнув телевізор, щоб послухати, як мій старий друг Михайло Слабошпицький (до речі, один iз найталановитіших літературних критиків в Україні) розповідає про щорічний конкурс на знання української мови серед учнів школи ім. Петра Яцика. Оскільки я чверть віку вивчаю Україну та її історію й прожив тут дев’ять років із своєю дружиною, «щирою українкою» з Галичини (яка, до речі, тільки учора повернулася з Харкова з саме цього конкурсу), я просто не можу хоч би не спробувати відповісти на запитання, поставлене читачем. Чому французи так гордяться своєю мовою і культурою, а українці, здається, ледве чи не соромляться своїх? Як будь-який хороший історик, я, передусім, намагаюся знайти пояснення в історії. Воно може бути правильним, а може й не бути. Але, як хороший історик, я підозрюю, що воно швидше правильне.
Мій старий друг Джордж Шевельов, почесний професор Колумбійського університету, і в свої дев’яносто з гаком років найстаріший з українських лінгвістів світу, одного разу написав, що суржик — незаконнонароджене дитя української, російської і тієї lingua franca — суміші мов, якою розмовляли на місцевих базарах, — з’явився ще наприкінці ХIХ століття, коли Валуєвським циркуляром і Ємським указом у Російській імперії було заборонене використання української мови в школах та видання книг нею. Російська була мовою влади, і серед місцевих жителів увійшло в моду вставляти у мову якнайбільше російських слів, звертаючись до тих, кого британці традиційно називають «вищими». Крім того, російська була мовою, якою віддавалися команди в армії, і парубки, призвані служити своїй країні — принаймні, так їм говорили, — поверталися назад, розмовляючи російською. Жінки підхоплювали російські слова від своїх чоловіків, діти — від батьків, і в результаті навіть у селах більшої частини України традиційно колоритні діалекти виявилися настільки спотвореними, що похилого віку емігранти з Центральної України, приїжджаючи відвідати рідні місця, насилу розуміють навіть своїх найближчих родичів. Додамо до цього той факт, що з кінця двадцятих років світова культура приходила на Україну тільки через російську мову, так що багато хто, свідомо чи підсвідомо, сприймали її як мову світової культури. Декілька років тому письменник Юрій Андрухович розповів у нашій газеті, як він почув по радіо якогось професора, який, маючи намір цитувати Канта, попередив, що зробить це мовою оригіналу, і зачитав цитату... російською! Можливо, це була обмовка, але факт залишається фактом: для багатьох українців світова культура залишається РОСІЙСЬКОЮ культурою або, принаймні, приходить до них російською мовою — принаймні, поки вони не підучать трохи англійську. Подолання цього комплексу неповноцінності — питання не часу, а волі та зусиль (але не примушення зверху, яке може викликати ворожість у тих, хто не знає української). Як людина, яку радянський український журнал «Київ» у 1983 році затаврував як «патентованого українолюба», я на боці усіх тих, хто хоче робити спроби в цьому напрямі.
