Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Музика входу

У столичному арт-центрі «М17» відкрилася виставка нової генерації українських художників
5 жовтня, 2010 - 00:00
ФОТО НАДАНЕ ГАЛЕРЕЄЮ «М17»

Назва експозиції «Ті, хто прийшли у 2000-і» підкреслює намір організаторів виявити і продемонструвати зміну поколінь у сучасному вітчизняному мистецтві. Центр сучасного мистецтва «М17», що цього літа зайняв колишню будівлю Французького культурного центру на вулиці Горького, намагається утвердитися як структура підтримки мистецької молоді — принаймні на це спрямовані перші акції нової інституції. Минулої п’ятниці ті художники, що починали ще наприкінці 80-х і здобули певну популярність в середині 90-х, або не прийшли на імпрезу, або були присутні в якості рядових гостей. Отже, фізично зміна поколінь дійсно відбулася, та чи відбулася вона мистецьки?

«М17» вдалося створити дійсно яскравий простір: над двором нависала інсталяція (автор — киянка Анна Надуда), схожа на велетенську модель органічної молекули, у найбільшому з залів нон-стопом тривав виступ діджеїв, а проходити туди доводилося через пролам у стіні; ще одна музична точка — кімната з живою рок-групою (дует Melting Clouds) і лазерною світломузикою (інсталяція «Просвітлення», автори Євген Чернишов і Юлія Ковальська) — була нагорі. Гамірно, багатолюдно, святково — такі імпрези трапляються не так часто, і хороші вже тим, що поміщають актуальне мистецтво у раму свята.

Що ж до власне робіт, то запам’ятовувалися ті, в яких відчувався або певний досвід, або неповторна інтонація. Художниця, що сховалася під псевдо Риба Голуб, представила серію асамбляжів «Бабусі-дідусі» — зворушливі композиції, виконані зі старих фотографій, дерев’яних рамок, мотузок і обкладинок патефонних платівок; патефон стояв тут же, однак музика лунала з прихованого плеєра — явний прорахунок, адже саме завдяки автентичності матеріалу, поєднаної з сучасністю стилю (а не технології), такі об’єкти виграють. В будь-якому разі, сентиментальність, закладена автором в інсталяцію, прочитувалася легко и не була вульгарною.

Так само камерна, хатня тональність притаманна роботам Катерини Чалої, представленим у сусідній залі. Чала вивісила на стіні килимки та вишивку, поєднавши звичну, традиційну техніку з дивними або кумедними мікросюжетами, котрі у сукупності також утворюють певну історію.

Жанна Кадирова, одна з активних учасниць групи Р. Е. П., продовжує створювати масивні артефакти з цементу і керамічної плитки; цього разу це велетенський пакетик чаю (мотузку позначає товстий білий дріт) і модель рекламного лайт-боксу, інкрустована білими кахлями і вкрита тріщинами, що схожими на мапу якоїсь місцини. Віднайшовши свій оригінальний прийом, Жанна довела його майже до досконалості, будуючи дотепні речі з таких грубих матеріалів; хотілося б лише, аби мисткиня не обмежувала себе і намагалася експериментувати і з іншими виражальними засобами.

Львів’янин Сергій Петлюк показав «Сни про Європу» на підвішених до стелі подушках. Подушки утворюють щось на кшталт екрану, на котрий з двох боків проектуються зображення молодих людей: хлопці та дівчата поодинці лежать з заплющеними очима та повторюють, немов у маренні, назви найбільших європейських міст.

Одна з найбільш ефектних композицій — «Гомофобія сьогодні — геноцид завтра!» у стилі стріт-арту: Анатолій Бєлов надрукував на папері кілька фаз руху розлюченої людиноподібної істоти, геніталії якої вибухають, і наклеїв кількаметрові постаті на стіну галереї, долучивши до того гасло, що є назвою всієї серії. Вийшло недвозначне, чітко проартикульоване і якісно втілене авторське висловлювання.

Загальне враження (а «Тих, хто прийшов у 2000-ні», більш ніж 40) — суперечливе. Митці «нульових» добре освоїли всі існуючі техніки та формальні прийоми актуального мистецтва; однак свіжих ідей для наповнення тих форм не вистачає. Розрив між поколіннями поки що лишається тільки віковим: по суті, «двотисячники» ще не вийшли з пелюшок постмодернізму 90-х. Способів, як це зробити, більш ніж достатньо. Головне — знайти свою інтонацію, свою музику у галасливому, але не надто різноманітному просторі українського актуального мистецтва.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
Газета: 
Рубрика: