Вкрай турбує компанія, розв'язана у провідних західних виданнях («Financial Times»), для дискредитації України щодо використання стабілізаційних кредитів Міжнародного валютного фонду та інших міжнародних фінансових організацій («Скандал на задану тему» Ірини Клименко, «День» за 1 лютого 2000 року).
Очевидно, потрібно внести більше професійної інформації щодо висвітлення цього питання, оскільки істина цікава для всіх. Мені довелося брати безпосередню участь у встановленні перших ділових стосунків України з МВФ ще наприкінцi 1992 року. За статутними документами, МВФ надає короткотермінові позики країнам-членам на строк не більше 3 років для врегулювання тимчасових труднощів з платіжним балансом. Україна одержала право на такі позики, розмір яких визначався в тому числі її квотою у 997 млн. СДР у капіталі Фонду, з моменту схвалення першої програми реформ наприкінці 1994 року. Політична обумовленість позик полягає у тому, що світова співдружність намагається таким чином лікувати проблеми, а не лише їх приглушувати й відтягувати. Фінансовий механізм надання позики включає в себе операцію з призначенням кошика валют країн-членів МВФ, визначення механізму їх конвертації, одержання коштів на коррахунок у Національному банку України під заставу безумовного вексельного зобов'язання Міністерства фінансів України на відповідному рахунку МВФ у НБУ. Нецільовий характер використання позик МВФ таким чином є практично неможливим, оскільки на суму ціх коштів одночасно збільшується офіційний валютний резерв, облік якого є безпосереднім завданням НБУ під жорстким контролем регулярних місій МВФ. Використання запозичених таким чином коштів може відбуватися лише за передбаченими законом про бюджет цілями. Викуп на первинному ринку боргових зобов'язань Уряду може відбуватися за рахунок коштів НБУ в межах сум, узгоджених програмою з МВФ. Викуп НБУ облігацій Уряду відбувається за ринковими ставками і дивно, що кореспонденти всесвітньо відомої газети дивуються ставці у 66% річних, коли ці ставки були ще й вищими. Аналогія з Росією є недоречною, оскільки Україна не лише не має зарубіжних банків, але й кваліфікація наявних фахівців не дозволяє проводити подібні махінації з державними коштами. Дивним є також свідчення Павла Лазаренка, який навряд чи колись грунтовно знайомився з наведеними вище елементарними основами фінансових операцій МВФ та країн-позичальниць.
