«Сузір'я» і його творця й незмінного керівника Олексія Кужельного в Києві люблять. Це практично унікальний випадок, коли, здається, усі прихильні до художника: і глядачі, й офіційні особи, і навіть критики. У кожного, ясна річ, свої резони: публіка почувається в «Сузір'ї» затишно, ноктюрни Шопена у вітальні перед початком спектаклю змушують забути про негаразди й суєту, та й самі виконувані в театрі п'єси, як правило, душевні й добрі. У самому повітрі «Сузір'я» витає благополучність. Тим любий він і чиновникам: досвідчений дипломат Олексій Кужельний знає і протокол, і ранжири, і потрібні слова, які слід говорити у високих кабінетах. А журналісти ніжні до Олексія Павловича у відповідь на його ніжність і участь, їм імпонує тактовність і комунікабельність господаря цього галантного салону, де навіть післяпрем'єрні ласощі не відгонять цинічним прагматизмом. Тож не дивно, що на ювілейний вечір театру «Сузір'я» зібралися гості вишукані й імениті, хоча сама врочиста його частина не дуже вдалася: офіціозна форма явно чинила опір бажанню постановника, незвично схвильованого Олексія Кужельного, внести в неї інтонацію сімейного вечора. По суті, завісу можна було сміливо опустити після чудової прелюдії, коли в унісон у руках акторів, котрі на засадах ангажементу співробітничають із «Сузір'ям», задзвеніли крихітні дзвоники. У них друзі театру відразу ж розчули звучання дзвоника-талісмана, яким ось уже десять років скликає публіку в зал «Сузір'я» його гостинний господар. Після такого початку всі промови здавалися вже недоречними. Утім, «Сузір'я» «реабілітувалося» за нудні виступи в «неофіційній» частині, де в черговий раз продемонструвало свою привітність.
