Зіставлення (неквапливе, вдумливе, в чомусь навіть критичне) — непоганий шлях до осягнення неявних, часто заплутаних напрямків руху людських доль, руху ідей, руху історії взагалі. Візьмімо для прикладу (і порівняймо) дві річниці, що відзначають у лютому.
Перша — 70 років від дня славетної перемоги під Сталінградом (пишемо ці слова з цілковитим усвідомленням того, що та битва справді відіграла у перебігу Другої світової війни дуже вагому роль — є речі, які не можна спростувати навіть із плином часу). Але ключовий момент: хто, власне, переміг нацистів тоді, на початку лютого 1943-го? Правдива відповідь: народ, саме так (хай би як ми не прагнули уникати зайвого пафосу, пов’язаного з цим словом, але це саме той випадок, коли історію творив народ!). Мільйони людей, які, збагнувши, що, власне, поставлено на карту, вирішили будь-що перемогти ворога — і часто посилали «під три чорти» всіх «особистів», партійних чиновників, донощиків, нероб, які лише заважали, будучи на передовій, воювати. Переміг народ — не з ідейно-комуністичних міркувань, а тому, що боронив святе право жити на Землі! Це повною мірою стосується і тих українців, що билися під Сталінградом — не заради Сталіна, а за себе і своїх дітей.
Тим більшим блюзнірством, цинізмом і, по суті, великодержавним хамством є озвучені в Росії на доволі високому рівні (зокрема й найвищому) ініціативи — причому з посиланням на «волю народу», як же інакше! — щодо «повернення» сучасному Волгограду «славного історичного імені» — Сталінград (на честь «отця Перемоги»). Цинізм тут у тому, що в такий ось дикунський спосіб «увічнюють» пам’ять про того, хто несе безпосередню відповідальність за мільйони загиблих як у Сталінграді, так і до, і після нього; взагалі за те, що гітлерівці вийшли до Волги. Висновок тут може бути лише такий: сталінський «мікроб» дедалі більше інфікує Росію, і дехто (зокрема «українські» народні депутати) прагне поширити це і на Україну — звернімо увагу на пропозиції відзначити (в певному дусі) Сталінградську річницю і у нас.
Це одна тенденція. Але є й інша — прямо протилежна, і саме вона дає надію на те, що пострадянські суспільства, хай повільно, одужають від тоталітарного дурману. Маємо на увазі те, що майже в цей же день, коли ви, читачу, бачите ці рядки, 14 лютого 1956 року, розпочав свою роботу знаменитий ХХ з’їзд КПРС. Тоді Микита Хрущов і ті, що його підтримали, дали перший поштовх тривалому, болісному, суперечливому, проте необхідному, як життя, як повітря, як світло, процесу десталінізації в СРСР. І справедливість потребує відзначити велику особисту мужність Хрущова, яку вимагала від нього доповідь на тому з’їзді (між іншим, він був і у Сталінграді; не лише сидів у штабах, а й бачив бої, і це символічно!). Найголовніше, мабуть, що був підготовлений ґрунт для появи «покоління ХХ з’їзду», покоління шістдесятників, без якого важко було думати про майбутнє. І ще. Цілком мав рацію Олександр Твардовський, коли писав:
«А всего верней и пуще
Не прожить наверняка —
Без чего? Без правды сущей,
Правды, прямо в сердце бьющей,
Да была б она погуще,
Как бы ни была горька!»
