У п’ятницю задзвонив мій домашній телефон. Дівчина, шанобливо звернувшись до мене по батькові, сказала, що телефонує з громадської приймальні (чи центру громадських зв’язків — точно не згадаю) Партії регіонів. І попросила мене відповісти на «чотири невеликих запитання».
Я відрізав: «ні», а тепер жалкую. По-перше, цікаво було б дізнатися, які саме питання так турбують Партію Покращення Вже Сьогодні. По-друге, за всі двадцять років незалежності ніяка партія ще не намагалася настільки відверто порушити мій приватний простір. По-третє, мого домашнього номеру немає ні в одній офіційній базі даних, в Інтернеті його теж не знайти. Отже, вони змусили надати мою особисту інформацію одну з приватних компаній (інтернет-провайдер, кабельний оператор?), з якими я маю фінансові відносини, хоча жодна з таких компаній за законом цього не може робити. З якого дива? Як регіонали здобули мій телефон? Яке вони мали право? І цей дзвінок — це самовпевненість (зважаючи на рівень неприязні до регіоналів у столиці) чи просте нахабство?
Наступного дня у Києві був мітинг на підтримку телеканалу ТВі. Більшість читачів «Дня», гадаю, знають про цю акцію, так що немає потреби розказувати окремо. За місяць ТВі втратив більш ніж 1,5 мільйони глядачів. Приватні (тобто, знову-таки, начебто незалежні від держави) кабельні оператори, наче змовившись, відключають телеканал від мовлення, при тому у виправдання несуть цілковиту ахінею. Влада стверджує, що вона тут ні до чого, хоча чомусь у каналів, котрі владу цю вихваляють на всі боки — ніяких проблем. У каналів, котрі про опозицію або погано, або нічого — ніяких проблем. Робити невинне обличчя на такому тлі вже навіть не смішно.
Кажуть, що влада так чинить, оскільки боїться. Однак є таке прислів’я: очі бояться, а руки роблять. Лукашенко у Білорусі теж наче боїться, але і такий переляканий мучить 9-мільйонну країну вже майже два десятиліття, і ніякої управи на нього немає.
А наші доморощені «батьки» нахабніють. Лізуть нам у телефони. Віддають накази бити журналістів. Намагаються диктувати, яке телебачення нам дивитися.
Їх треба зупинити, причому зупинити так, щоб злякалися по-справжньому, і всю їхню нікчемність стало видно навіть без телевізора. Наприклад (рецепт не новий), зібрати мітинг не на 5-7, як у суботу, а на 50-70, а ще краще на 500-700 тисяч. І сказати їм: «Давай, до свіданія!»
