Неймовірно, однак Тарантіно знову зробив це. Зробив, бо вміє це, як ніхто інший: зняти стовідсотково масовий, розважальний фільм, що може задовольнити найбільш вимогливих, елітаристськи налаштованих синефілів.
Тобто вдруге, після «Кримінального чтива», здійснив те, що вважається майже нездійсненним. Успіх «Кримінального чтива», який переобтяжив самого режисера, разом із відносною невдачею «Джеккі Бравн», мав передбачати жорстку дилему — самоповтори чи якийсь нестандартний хід. Тарантіно вдалося останнє завдяки двом своїм рисам: доскональній кіноманській обізнаності про все, що знімалося та знімається в усіх частинах світу (еліта), та безпомильному чуттю кон’юнктури (маса). Іншими словами, залишаючись за своїм методом цитуючим та постмодерністським режисером, він змінив базу цитування. Якщо «Кримінальне чтиво» було зроблене з явним пієтетом перед французькою «новою хвилею» і генієм Жана-Люка Годара, то новий фільм передує прямій вказівці на діаметрально протилежних авторитетів, яких Тарантіно шанує так само давно: заставка гонконзької студії «Брати Шоу».
«Шоу Бразерс» (або «Шоускоп» — сьогодні її, на жаль, уже не існує) була найбільшим мейджором гонконзької кіноіндустрії. Тут за сезон вироблялося десятки картин усіх жанрів: від мюзиклів та мелодрам до костюмованих фільмів і бойовиків, у тому числі з Джеккі Чаном. Перенесення голлівудського формату на далекосхідні широти дало цікавий результат. Стиль «Шоу» відрізнявся яскравим, промитим кольором, приголомшуючою наївністю режисерських і сценарних ухвал, перебільшеною акторською грою та постійним вируванням пристрастей майже в кожному фільмі. Тарантіно додав до цього набору свій фірмовий цинічний гумор. Все інше довів до віртуозності, яка переходить у абсурд. А окрім того зробив прекрасний стратегічний кульбіт, просторову інверсію: перелетівши через океан, зняв у Гонконзі бойовика за всіма правилами місцевого «фільму мечів». Повернув, так би мовити, енергію до її джерела.
Ефект вийшов вибуховим.
Акції азіатського кіно, як арт-хаусного, так і комерційного, останні роки неухильно йшли догори. Тарантіно, за великим рахунком, не відкрив нічого принципово нового, — просто вчасно й дуже точно втілив тенденцію, яка за рік- два стане переважною. Так було з «Кримінальним чтивом», яке немовби відкрило шлюз для потоку отаких цинічних і гедоністичних бандитських фільмів; так, мабуть, буде і з «Біллом» — адже Захід постійно розписується в захопленні — призами та грошима — східним побратимам по екрану.
У Тарантіно все починається з першого ж кадру. Заявивши спочатку зухвало розмальовану, на межі кітчу, заставку «Шоу», він потім розсипає це «галасливе» жовто- червоно-малинове поєднання протягом усієї стрічки: в крупі, яку розсипано на підлозі кухні після вбивства першої (точніше, другої) жертви, у строкатому вбранні нещадної героїні Уми Турман, у жовто-малиновому «шмаровозі», в якому вона тікає з клініки, в кольорах клубу якудза, де відбувається головна різанина. До речі, ця сцена за своєю візуальною витонченістю взагалі нагадує короткий екскурс різними кінематографіями. Дівоча поп- група — в міді-спідницях, зі смішними високими зачісками в стилі 1970-х років, яка грає рок-н-ролл — пряме посилання до мюзиклів «Шоу-скопу». Несподіване вимкнення кольору, польоти героїні Турман у розмитому чорно-білому серпанку під відповідну музику — реприза з класичних японських самурайських картин 1930—1950 рр. Нарешті, її поєдинок з леді-босом якудза в сліпучої краси зимовому садку — це відразу і «Шоу», і Ошима, і Кітано.
Але, звичайно, не лише «Шоу», й не лише Азія. Невідомо, чи дивився Тарантіно останні сенсації фестивального кіно — «Догвілль» Ларса фон Трієра чи «Поговори з нею» Педро Альмадовара, — але деякі моменти схиляють до цього. Прорисована, схематична фактура інтер’єрів, знятих згори, плюс розподіл на розділи (та ще й нещадна блонда в головній ролі) — привіт Трієрові. Альмадоварові дісталося більше: у сентиментального іспанця медбрат закохується в красуню, котра лежить у комі, у Тарантіно санітар свою зомлілу пацієнтку продає всім, хто жадає, за доступною ціною. Зло, дуже зло, та й результати різні: і клієнта, і санітара Турман убиває найбільш звірячим чином — зманіженим панночкам Альмадовара таке й не ввижалося.
Проте було б помилкою бачити «Білла» як суцільний візуальний цитатник. Всі ремінісценції з чужих стилістик і творів працюють окрім рефлексій, на головне завдання — тримати глядача за горло від першого до останнього кадру. Перефразовуючи епіграф до картини, можна сказати, що фільм про помсту — це страва, яку краще готувати на холодну голову. Тарантіно збирає смертоносну конструкцію холодно, ощадливо й точно. Як завжди — ритміка того чи іншого епізоду ідеально дібрана до музики (саме так, говорять, що він і працює). У цьому сенсі гідний занесення до всіх анналів і цитувань фрагмент, коли Турман під аранжований «Політ джмеля» летить у авіалайнері над Токіо, у той час як під нею мчить у чорному лімузині, з ескортом чорних убивць-мотоциклістів, її майбутня супротивниця, японська королева мафії. Поєднання звукового та візуального рядів просто ідеальне, і окрім того, коли під час битви в клубі, ці чорні чоловіки спочатку мурашиною ордою накидаються на Турман, а потім розповзаються напівпередушеними мурашками, — це виглядає цілком логічним.
Ідеально вибудувавши фільм, Тарантіно дозволяє собі нехтувати навіть сценарієм як таким — фабула фільму нарізана грубими окрайцями, без особливої турботи про зв’язаність чи несподівані повороти. Розсерджена й уражена в своїй честі жінка-воїн вершить правосуддя — що ще тут мудрувати? Глядач із головою втягується до цієї прямолінійної пастки. Бо ми бачили лише першу частину. Друга на підході, і там Тарантіно, мабуть, заготував якийсь приголомшуючий сюрприз. І, оскільки цю історію ще не закінчено, рецензія на неї також виглядатиме незавершеною.
Але кіно, звичайно ж, вийшло забійне!
