Сьогодня Михайлові СОРОЦІ, якого громадськість знає, передусім, як головного редактора щоденного видання органів державної виконавчої влади «Урядовий кур’єр», виповнюється 60 років. Сорок із них він присвятив своїй творчій реалізації. Хоча діяльність Михайла Михайловича зосереджується переважно у журналістській сфері, але на багатьох справах одночасно. Михайло Сорока — голова Київської спілки журналістів, член колегії Держкомтелерадіо... З нагоди ювілею Михайла Михайловича «День» запитав, ким він вважає себе передусім: журналістом, письменником, головним редактором? Яку діяльність у житті сприймає як пріоритетну?
— Звичайно, журналістську. Журналістика — це професія на все життя. Я її обрав свідомо. Починаючи ще зі шкільних років, почав писати замітки в районну, обласну газету на Волині. І відтоді, як кажуть, душею і серцем належу журналістиці. Я в цій галузі вже понад 40 років (починаючи з 1966-го). Найкраще почуваюся, коли сідаю за стіл (а останнім часом — екран комп’ютера), і переді мною — чистий аркуш паперу. А особливо, коли пишу щось, що мені до душі.
— Ви навіть видали ряд книжок...
— Так, це продовження моєї журналістської практики, моїх журналістських пошуків, тривалих відряджень. Одна з книг — «Кроки у незвідане» — присвячена діалогам із видатними людьми — особистостями нашого часу. Протягом цих чотирьох десятиріч роботи у журналістиці я мав честь з багатьма познайомитися і поспілкуватися. Зокрема, у цій книзі є інтерв’ю з Миколою Амосовим, Валентином Глушком, Борисом Патоном, Валерієм Лобановським, Петром Яциком та іншими.
Окрім того, я багато подорожував. Я відвідав понад 70 країн. Для мене журналістика і дорога — це споріднені речі. У перші роки незалежності України я часто подорожував. Ці мандри лягли в основу книги «Світ відкриває Україну». Згадую, як, наприклад, у Об’єднаних Арабських Еміратах мене запитали, звідки я. Я сказав: «Ukraine». А мене перепитали: «Бахрейн?» Я був вражений, що люди знають таку невелику країну у Перській затоці, як Бахрейн, але не знають Україну. Звичайно, часи змінилися. Зараз Україна звучить у світі, заявляє про себе у багатьох напрямах — і економічних, і спортивних, і культурних. Але, звичайно, не так, як би нам хотілося...
— З огляду на такий колосальний сорокарічний досвід, розкажіть, які моменти в журналістиці ви сьогодні вважаєте принциповими, ґрунтовними?
— Журналістика — це насамперед людинознавство. Журналісти пишуть передусім для людей і про людей. Я вважаю, що людяність, порядність журналіста повинні бути ключовими у його творчому арсеналі. Мене дуже тривожить прагматизм, який встановився у нинішній журналістиці: в гонитві за дешевою тимчасовою сенсацією. На щастя, свобода творчості у державі зараз присутня як ніколи. Але, на жаль, все ж таки більшість журналістів і засобів масової інформацій залежні від тих, хто є їхнім власником. Доводиться з прикрістю констатувати, що журналістика в Україні не настільки самодостатня, щоб бути незалежною економічно і соціально. На відміну від західних країн. Там, звичайно, теж є свої недоліки, але західна журналістика в порівнянні з вітчизняною більш незалежна і самодостатня. А наша ще тільки стає на ноги. Бідність переважної більшості наших читачів і глядачів породжує бідність самої журналістики. Саме тому ми бачимо на екрані суцільний потік алкогольної та іншої реклами, якої б не хотілося бачити. Незалежність журналістики є тоді, коли на ній можна чесно заробляти. Ми поки що тільки йдемо до цього, але еволюціонуємо в правильному напрямку, і я у цьому плані оптиміст.
— Як перший заступник голови, а тепер — голова Київської спілки журналістів, ви вже протягом тривалого часу маєте можливість спостерігати за тим, як еволюціонує (чи деградує) українська журналістська спільнота. Які основні віхи у її розвитку за останній час ви б відзначили?
— В українській журналістиці є різні тенденції. Серед них багато оптимістичних. Усе-таки вона стає глибшою, більш аналітичною, наполегливіше пробивається до людей. Ну, інакше вона б просто не витримала конкуренції — якби не знаходила відгук у серцях читачів, не відповідала запитам часу.
Є і тривожна тенденція — це тенденція роз’єднаності, кулуарності журналістики. Спілка намагається забезпечити журналістську корпоративну солідарність, з’єднати журналістів. Зокрема, журналістів різних ЗМІ: і телебачення, і радіо, і газет, і журналів, і інтернет-видань. Спілка необхідна для журналістів, і мені приємно, що ряди Національної спілки журналістів поповнюються. Буквально у січні я дізнався, що київська гілка зросла на 300 членів буквально за кілька попередніх місяців. Але, повторюся, зберігається і тривожна тенденція роз’єднаності. Ми повинні вміти об’єднуватися і корпоративно захищати себе та свої права.
