Після того, як вщухла перша реакція на підписані керівниками України, Росії, Білорусі та Казахстану документи щодо утворення Єдиного економічного простору, стає очевидним подальший розвиток подій навколо утворення вищезгаданого простору. Політичні сили, а точніше ті з них, які мають сталий рейтинг у виборців, пішли найпростішим, можна навіть сказати, елементарним шляхом.
Визначились два способи сприйняття ЄЕП. Перший, з якого все почалося, — це спроба аналізу реальних економічних наслідків, які може мати процес утворення простору, вплив цих наслідків на економіку кожної із держав-учасниць. Після ознайомлення із кількома десятками коментарів фахівців, вміщених у вітчизняних ЗМІ, стало ясно, що з одних і тих же фактів можна робити абсолютно протилежні висновки, оперуючи цифрами та посилаючись на законодавчі акти. Висновок: навіть ініціатори утворення ЄЕП не здатні нормально пояснити, для чого це зроблено й що ми всі будемо від цього мати.
Про те, що російській владі підписання угоди про ЄЕП потрібно насамперед для підвищення рейтингу перед виборами, в нас було написано більш ніж досить. Подальший і цілком логічний висновок про те, що функціонування великих та жахливих «наднаціональних органів» навіть росіяни уявляють собі досить приблизно, з’являється в нас не так часто. Тому що це руйнує вже наші передвиборчі побудови, які саме зараз виявилися чітко й недвозначно. Геть алгебру складної політекономії! Всі назад до політичної азбуки на рівні «свій—чужий»!
Угода про ЄЕП стала тою піччю, від якої можуть нарешті почати танцювати вітчизняні ліві й праві, не ризикуючи заблукати в нетрях економічних термінів. Все стало просто й зручно, як у благословенному 1989-му, коли ліві були за Союз, а праві за незалежність. Досить було сказати виборцю, за що ти виступаєш, і можна було забирати свій відсоток голосів. Зайві запитання щодо економічної програми відміталися як другорядні. Вигуки «Україна в небезпеці» або «Родина в опасности», що власне одне й те саме, дозволяли колись комуністам та рухівцям відкидати запитання, на які вони не могли, не вміли чи не хотіли відповідати.
Що маємо тепер? Рухівці, як у старі добрі часи, вимагають імпічменту Кучми за те, що той порушив Конституцію та ледь на вчинив державну зраду. Комуністи у свою чергу закликають до референдуму з ЄЕП. Грамотні люди розуміють, що як імпічмент, так і референдум, якщо справді не обмежуватись лише заявами про них, є справами заздалегідь безрезультатними. Це якщо справді хотіти відсторонити Кучму від влади чи дослухатись до народної думки. Якщо ж мета інша? Якщо вимоги правих і лівих є лише актом заняття пропагандистської ніші?
«Наша Україна» в результаті оголошення ініціативи імпічменту одержує в користування давно неоране й заросле правоцентристськими будяками поле відстоювання незалежності України від «московських зазіхань», протиставляє себе зрадникам і так далі за давно освоєною технологією. Комуністи в свою чергу запрягають добре відгодовану конячку вічної дружби з Росією та вирушають на перевірку земель, де колись дуже непогано клювало на «боротьбу з націоналістами». Таким чином наші політики одержують від ЄЕП чи не більше, ніж російські. На фоні підтримки чи непідтримки простору можна цілком комфортно протриматись на гребені політичної хвилі, нагадавши виборцям про себе й своїх лідерів.
Говорити в таких умовах про реальні наслідки підписання угоди про ЄЕП якось і не випадає. Справу зроблено. Поставивши свої підписи під документом, керівники чотирьох держав дали старт виборчим перегонам у двох країнах із чотирьох, де вибори ще не повністю виродились на пропагандистський фарс з прогнозованим результатом. Майже напевно більшість реальних політичних ініціатив в Україні буде відтепер відкидатися під зручним і універсальним приводом: Україна в небезпеці. Закінчиться це все після виборів. Чи згадуватимуть на той час про ЄЕП, чи угода стане такою ж самою мало до чого зобов’язуючою декларацією, як і попередні угоди України з країнами пострадянського простору? Важко сказати. Не до цього зараз, самі розумієте.
