Для нашого прокату вихід азійського фільму — доволі рідкісна подія, навіть якщо картина створена таким відомим режисером, як південнокореєць Кім Кі Дук.
Його «Мрія» — це дійсно, користуючись журналістським штампом, кіно не для всіх — навіть не для поціновувачів авторського кінематографа, а саме для шанувальників цього митця, настільки ж талановитого, наскільки й суперечливого.
Починаючи з перших повнометражних стрічок, Кі Дук розповідає, за певними винятками, одну й ту саму історію — про кохання як про фатальну, руйнівну пристрасть; при тому це не класична колізія в річищі «Ромео і Джульєтти»: джерело згуби — в самих закоханих. В новому фільмі такий внутрішній конфлікт доведено до краю, до просто таки химерної гостроти. Отже художник, каліграфіст Джін (Джо Одагірі) бачить недобрі, жорстокі сни, з аваріями, ушкодженнями, сценами брутального сексу і навіть вбивствами. Але, виявляється, все це — реальні сюжети з життя модистки Рен (НаЄн Лі), котра страждає на фантастичну форму лунатизму — виконуючи все те, що бачить Джін, наяву. Герої мають рівний соціальний статус, однаково нещасливі в коханні — Джіна покинула подружка, Рен сама пішла від свого хлопця, котрого тепер ненавидить.
Кім Кі Дук зосереджується на звичайних людях, щоб занурити їх у екстремальні, безумні ситуації — навіть якщо сама ситуація здаватиметься часом висмоктаною з пальця, що для сценаріїв корейського майстра також не новина. Більшість побутових предметів, надто ж інструментів, якими працюють герої, стають або символами (надто очевидними) їхніх пристрастей, або взагалі знаряддям для самокатувань — адже спати не можна, бо буде лихо. Чесно кажучи, всі ці тортури самого себе, до яких вдається Джін, виглядають штучно аж до смішного. Все це не працює, героям не співпереживаєш, бо нема предмету співпереживань — їхній емоційний тонус на нулі, їхні почуття здаються черговою ман’єристською вигадкою раціонального розуму режисера. Актори працюють скуто: так, фільми такого штибу небагатослівні, але цього разу виконавцям, здається, не зовсім зрозуміло, кого саме вони мають грати: закоханих, сомнамбул, просто божевільних або поєднувати все це?
Є, правда, традиційна компенсація за слабкість драматургії й акторську невпевненість: візуальна вишуканість кадру, котрий Кім Кі Дук завжди вибудовує ретельно, з любов’ю до яскравих локальних кольорів, до насиченої, мов на хорошому живописі, світлотіні. Але загалом того замало. Надто ж враховуючи відчутний мелодраматизм, на який збивається вся історія наприкінці.
Тож лишається тільки повторити: фільм розрахований саме на постійних шанувальників, котрих у Кі Дука вистачає, зокрема й в Україні. «Мрія» вийшла аж надто раціональною й сентиментальною водночас. Так, цей кореєць вміє дивувати навіть невдачами.
