Такого роду світовідчуття, судячи з усього, нині об’єднує в Чехії цілу художню генерацію. Адже на виставці представлені роботи не випадкові, не новачків чи виконавців другого плану, хоч її учасники поки що не інтегровані в преміально-академічний розклад, що згодом поглинає навіть пропащих підпільників. Їх погляд вільний від багатьох соціальних або артистичних міфів, від пафосу попередньої епохи. Ця тверезість погляду — особливого змісту. Іноді — анатомічного. Помітним візуальним центром всієї експозиції стала якраз збільшена фотокомпозиція Вероніки Бромової з циклу «Погляди». Художниця виставляє своє власне тіло з обпалюючою відвертістю анатомічного атласу. Посилання дуже виразне — ми хочемо проникнути під всі покрови, але зупиняємося на рівні шкіри; що ж буде, якщо задовольнити це прагнення сповна, викрити останні секрети? Підсумок — шок, перетворення бажання в його абсолютну протилежність.
Власне, під гострий, сердитий приціл чеських не-лауреатів якраз і попадають бажання і влада — найбільш значущі категорії, актуальні незалежно від громадського порядку. Вже між цими двома об’єктами роздратованих рефлексій — та що там рефлексій, часом навіть відвертого знущання, — виявляються і інші цінності. Наприклад, авторитет художнього середовища як деякого співтовариства обраних заперечує Франтішек Матоушек — на його картинах то ведучі арт- куратори Праги зображені у вигляді закінчених бандитів, то приятелі — британські художники — ущипливо вмальовані (на правах складників, що само по собі є образливим) в державний британський прапор. «Тоталітарний роман» Чехії позначається в комп’ютернiй шовкографії Іржі Шурувки — гротескні зображення Гітлера смішні і страшнуваті одночасно, бо ми можемо зустріти цей небажаний для нас образ навіть в дитячому обличчі. Група PODE BAL в своєму гіпертрофованому відеокліпі «EUtopia» поспішає розправитися з вже новітньою утопією — раєм об’єднаної Європи. Миготіння образів постіндустріального благополуччя тут швидше має характер нудотного фаршу, ніж рекламного ролика на тему «швидше в Євросоюз». Ущипливий жест у бік «культового» кіно здійснює Петро Пастрняк. На його відео «Твін Пікс — після полудня на будмайданчику» під тягучу музику з однойменного серіалу Девіда Лінча хтось працелюбно намагається посадити в землю чахлу ялиночку (пригадаємо сам фільм, де основним мотивом було якраз знищення вікових хвойних лісів).
А найбільш вражаючим візуальним висловлюванням про владу стала фотосерія Іржі Давида «Мої заложники». Тут небезпечне послання приховане за зовнішньою нарядністю. Всі фотографії зроблені з надмірною, інфантильною красивістю, на них — явно діти або підлітки, що підтверджує і яскравий, майже карнавальний одяг, і різноманітні дрiбнички в кадрі. Але всі моделі зв’язані, і на головах у них — мішки, і в їх позах гра непомітна. Все насправді всерйоз. Саме ця, на перший погляд, непомітна суперечність між квітчастою безтурботністю виконання і жорстокістю мізансцен додає серії «Заложників» в прямому значенні слова страшну переконливість. Очевидно, що час гніву і відчаю для актуального чеського мистецтва пройшов. Нині правлять бал нові сердиті, якщо хочете. Вони бачать мало відрадного навколо, але — і в цьому їх головна доброчесність — мають в собі сили відповісти на нісенітницю навколишнього добротною західноєвропейською злістю.
