Біографічна драма «Остання неділя» (хоча правильніше було б перекласти назву як «Останній полустанок», The Last Station) — з самого початку суперечливий проект. Фільм цей проходить як німецько-російська копродукція, але режисер Майкл Гоффман, хоча й знімав на своїй історичній батьківщині, в Німеччині (у Саксонії-Ангальт, у Бранденбурзі, Тюрінгії і Лейпцизі) і частково в Росії, давно вже є голлівудським фільммейкером, який, втім, не досягнув особливих успіхів за океаном. Відповідно, фільм скроєно за всіма законами комерційного байопіку (так там називають фільми-життєписи) англійською мовою, з британськими та американськими акторами.
Сценарій написано за мотивами роману Джея Паріні The Last Station, для створення якого, у свою чергу, використовувалися щоденники самого Толстого, членів його родини та близьких друзів і інші біографічні документи. Фільм розповідає про останні тижні життя Льва Толстого (Крістофер Пламмер) — від приїзду до нього нового секретаря і майбутнього охоронця музею в Ясній Поляні Валентина Булгакова (Джеймс Макевой) до фатальної листопадової ночі на залізничній станції Астапово.
Сюжет будується на стосунках усередині найближчого кола письменника; головні фігури — сам автор «Війни і миру», його дружина, графиня Софія Андріївна (Гелен Міррен), Валентин Булгаков, послідовниця вчення Толстого, дівчина вільної поведінки Марія (Кері Кондон). Найбільше уваги режисер приділяє, окрім Толстого, графині та Булгакову, що недивно, оскільки їхні ролі виконуються найбільш пізнаваними масовим глядачем акторами: у Міррен у послужному списку безліч прекрасних ролей і нещодавній «Оскар», а Макевой — кандидат у зірки з нового покоління виконавців.
Помітно, що фільм знімався з найкращими намірами. Сентиментальна закадрова музика (Сергій Євтушенко) — у традиціях радянських історичних постановок. Частина зйомок пройшла в Ясній Поляні. Старанно відтворено побут російської садиби 1910 року. Актори намагаються, згідно з МХАТівською традицією, вживатися в ролі. Та, все ж таки, старання залишаються марними.
Є враження добре зроблених декорацій, прекрасно зшитих костюмів, але немає відчуття реальної фактури життя: все дуже чисто, пригладжено, як на постановочній псевдоісторичній світлині для глянсового часопису. Те ж саме і з роботою виконавців: вони все одно залишаються сучасними західними акторами, що намагаються грати мешканців дореволюційної Росії. Як здається, основні пороки фільму породжено підходом режисера та сценариста до матеріалу. Замість того, щоб спробувати зрозуміти світ геніального письменника передати це засобами кінематографічної образності, Гоффман і Паріні пішли найбільш банальною та прямолінійною дорогою: спробували витягнути драматургію з родинних конфліктів у найближчому оточенні Толстого. Звичайно, при такому підході графиня перетворюється на недалеку фурію (Міррен у цій ролі не показує багато що з того, на що є спроможною), Толстой — на сварливого чудного старого, а ті ж Валентин і Марія — на героїв типових американських мелодрам.
Отже, замість трагічної історії останніх днів Толстого вийшла нудна білябіографічна спекуляція. Але в Голівуді, напередодні 100-річчя з дня смерті письменника, зняли хоча б це. А ось пострадянський кінематограф траурні роковини просто проігнорував.
