Вона проходить у доволі скромних умовах: невеличкий зал фундації «Центр сучасного мистецтва» на київському Подолі, однак за значущістю не поступається «великому брату» — щорічній експозиції «World Press Photo»; адже ці світлини — одне з небагатьох достовірних джерел інформації про життя сусідньої країни.
У подібних фото важить не лише якість, суто формальна майстерність, а й енергія зафіксованого епізоду, атмосфера та життєвість тієї чи іншої сцени. По суті автори робіт намагаються не тільки зупинити мить, а й вкласти в неї такий емоційний заряд, що діятиме на будь-якій відстані як у просторі, так і в часі.
Реалії накладають свій відбиток. Багато сцен з життя мешканців Чорнобильської зони цілком приземлені, але від того не менш пронизливі: такий собі трагізм повсякдення; з того ж ряду — фото хворих «чорнобильських» дітей у лікарнях — жодного пафосу, приглушені інтонації — просто діти, які намагаються вижити — і це вражає.
Вистачає тут, звичайно, і пейзажів, і замальовок цілком гламурного плану, і суто технічних «штучок» — як мотоцикліст, що в сальто ніби зачепився за височезний обеліск, або лижник, який завис у польоті. Однак найбільше запам’ятовуються світлини про те, як люди проявляють свої креативні здібності у вирішенні різних життєвих проблем, реагують на не завжди комфортні ситуації. Ось чемпіонат спортивного танцю: ошатні, спритні танцівники — і їхні партнерки на інвалідних візках. Бабуся на надувному човні посеред вулиці: евакуюють із затопленого тролейбуса. Дорослі селяни перекидають сіно, і тут же мала дівчинка робить те саме іграшковою лопаткою — допомагає родині. Щеплення від сказу: розкішний білий кіт отримує укол, сидячи на колінах у бабусі, яка, здається, переймається набагато більше за свого улюбленця. Ще один кіт — дарма що чорнобильський — спокійно сидить на голові у господаря — чудова пара, нерозлийвода. Дбайливий собака несе капця господареві, який купається в крижаній ополонці. Інший морж хвацько рубає лід, стоячи майже голяка в зимовій воді. Малий хлопчисько меланхолічно озирається біля хліва, чекає, доки мати нагодує двох набагато більших за нього кабанців. Маленькі люди у звичних для них ситуаціях. Герої повсякденної трагікомедії.
Найцікавішим є те, що в цими фото складно розгледіти непривабливий спід лукашенківського режиму. Протестувальник відкидає ногою заряд зі сльозогінним газом, ОМОН у повному спорядженні поквапом перетинає вулицю під час демонстрацій опозиції. Політики тут мало, майже нема. Але на «Belarus Press Photo-2010» є речі, сильніші за політичні декларації: незалежність погляду, зосередженість на житті простих людей, активна увага до всього, що відбувається в країні щодня. Це — оптика вільних людей.
І, судячи з того, що сьогодні відбувається в Україні, такий шлях до свободи доведеться торувати й нашим репортерам.
