Міністерство культури і мистецтв України спільно з Київською міською державною адміністрацією, за сприяння Національної спілки художників України і Національної спілки архітекторів України проводить конкурс на кращу проектну пропозицію монумента Соборності України в Києві. Як повідомляє Інтерфакс-Україна з посиланням на прес-службу Київміськадміністрації, таке рішення було прийняте на спільній колегії Міністерства і мерії. Для встановлення пам’ятника Київміськадміністрацією пропонується площа біля Маріїнського палацу на оглядовому майданчику Дніпровських схилів, з урахуванням ескізного рішення архітектора В.М. Заболотного про спорудження сходинок від оглядового майданчика до Паркової алеї. Монумент має бути споруджено з довговічних матеріалів. Конкурс оцінює журі в складі 15-ти осіб, серед яких, зокрема, заступник міністра культури і мистецтв Олександр Музиченко і головний архітектор Києва Василь Присяжнюк, а також інші фахівці. Між учасниками конкурсу буде рівномірно розподілено преміальний фонд в розмірі 15 тис. гривень. Фінансове забезпечення підготовки і проведення конкурсу здійснюється за рахунок коштів, передбачених державним бюджетом Міністерству культури і мистецтв України на 2005 рік. Конкурс проводиться до 31 січня 2005 року. Його підсумки стануть відомі до 8 лютого 2005 року. З урахуванням останніх подій, що відбуваються в країні (маються на увазі заяви, що звучали про можливий розкол України), «День» вирішив з’ясувати думку експертів: наскільки актуальним на даний момент є рішення про проведення конкурсу? Яким має бути монумент, щоб повною мірою розкрити ідею?
Сергій КРИМСЬКИЙ, філософ:
— Тема Соборності є не тільки наскрізним мотивом української історії, але і центральною ідеєю консолідації української нації. Тому про подібний монумент можна тільки мріяти. Вже в першому епосі Києво-руської держави «Слово о полку Ігоревім» на перший план висувався заклик до єднання всіх українських земель. З ним пов’язується сама проблема виживання у всесвітньо-історичному протистоянні українського етносу «пітьмі зовнішній» степових набігів. З цього погляду «Слово...» вже було першим монументом Соборності держави. Другим таким монументом можна вважати «Книги буття українського народу». Цей документ обгрунтовував програму Кирило-Мефодіївського товариства, яке пов’язувало єднання всіх земель України з національною ідеєю українського народу і боротьбою за свободу.
Таке об’єднання принципу Соборності з принципами національної незалежності і державності знайшло вираз у часи УНР (19-й рік минулого сторіччя) у вигляді «злуки» західноукраїнських земель з усією Україною. Ця «злука» розглядалася як результат усього цивілізаційного процесу в Україні. Адже історично в нашій країні склалися різні цивілізаційні центри, пов’язані як з прямим входженням в коло європейських культур, так і з протистоянням євразійству і азіатській деспотії. Політична боротьба за європейську демократію в Україні виявилася пов’язаною з консолідацією української нації під егідою національного визволення.
Знаменно, що Леся Українка означає своїм ім’ям не культуру західних регіонів, а символ їхнього входження в націю. Єднання українських земель під знаком національної консолідації всього народу стало в наш час конституційним принципом. Поняття соборності історично випливає з розгляду великої церковної споруди як собору, тобто об’єднання різних куполів церкви над боковими вівтарами (нефами), присвячених святості великих християнських подвижників. Це означає, що ідея соборності пов’язана з уявленням української держави як храму українського духу. Вже одне це робить проект створення монумента потрібним. Тим більше, що така споруда матиме велике політичне значення як акт утвердження державної монолітності. Зрозуміло, велика навантаженість значенням монумента вимагає не предметної образності, що виключає інтерпретаційну місткість і надмірну парадність пафосної вистави, а символічного прочитання. Можливий архітектурно-текстовий варіант у вигляді спіралі з неіржавіючої сталі, на витках якої золотими буквами буде позначено статтю української конституції про унітарність і цілісність держави.
Вадим СКУРАТІВСЬКИЙ, культуролог:
— Ідея сама по собі хороша. Проте не треба забувати, що пам’ятник — це в будь-якому випадку ретроспектива. Тобто, сьогодні ми увічнюємо в бронзі (камені тощо) вчорашнє. Українська Соборність, на мій погляд, не має минулого — сьогодні вона тільки починається. Бюрократична унітарна Україна 90-х — з тріском провалилася. Фантомна соборність 19-го року — ритуал, що зайняв усього лише кілька годин. Сталінська соборність 40-х — не дай Боже кому- небудь такої Соборності.
Загалом, я веду до того, що не з монумента треба починати. Соборність для України сьогоднішньої — це поки що ідеал. Так що монумент стане «памятником несбывшейся надежды». Для початку потрібно подолати наслідки нещодавніх сепаратистських закликів. Не допустити того, щоб країну почали розтягувати по частинах. Треба зробити так, щоб, наприклад, київська інтелігенція стала частіше їздити до колег у Дніпропетровськ і Донецьк, а не до Канади. Тоді вже можна буде думати і про зовнішній вигляд монумента.
Михайло ДЕГТЯРЬОВ, мистецтвознавець:
— Нескладно відповісти на запитання, а чи потрібно нам думати про пам’ятник тоді, коли в країні вже прозвучали заклики до розколу. Відповідь однозначна: проект актуальний. Конкурс загострить нашу увагу на даній проблемі.
Інша річ — нюанси іншого сенсу. Насамперед, це проблема пошуку художнього рішення. Наприклад, коли йшлося про монумент Незалежності на головній площі країни, одним із запропонованих варіантів став сокіл, який тримає в лапах мапу України. Багато експертів провели тоді аналогію з фашистською символікою. Відомий художник і скульптор Михайло Шемякін, що працював над пам’ятником Петру Першому для Петербурга, зобразив царя не мужньою людиною з суворим поглядом, яким він звичайно з’являється в художньому трактуванні його образу, а дещо «розслабленим». Наголосивши і нагадавши тим самим, як це не дивно, що особистість відкривателя «вікна в Європу» — вельми неоднозначна. Петербург — місто сфінксів. Вся Росія, в принципі, — країна сфінксів. Обличчя цієї міфічної істоти — наполовину обличчя музи, наполовину — маска смерті. Виходячи з цих думок народився один з елементів композиції петербурзького пам’ятника жертвам репресій, створеного все тим же Шемякіним. Заступник Києва архангел Михаїл — «Ангел Світла, що розганяє диявольську пітьму», він же — оберіг Ізраїля, він же — веде свою «історію» ще з часів зороастризму. Образ настільки багатий, що його трактування може бути абстрактним — зовсім необов’язково зображати архангела в людській подобі.
До чого я веду? Художник може бачити одне, а суспільством ці ж символи трактуватимуться інакше. З другого боку, в Україні кожного разу, коли виникає питання про те, щоб звести який-небудь пам’ятник, відкривається простір для спекуляцій. І тому професійна громадськість якраз і зобов’язана зіграти свою роль. Міжнародні документи — це цілий звід, товста книга правил. І будь-який громадянин, навіть не будучи професіоналом в містобудівній сфері, може скласти для себе хоча б елементарне уявлення про те, як, де і в якому масштабі варто водружати певні речі. У нас народ про це, на жаль, не знає. Далеко і не всіх представників ніби незалежної профгромадськості можна назвати незаангажованими. Загалом, ідея хороша. Головне — гідно її втілити.
Лілія ПУСТОВIТ, дизайнер:
— Для мене монумент Соборності — це те єднання регіонів, яке можна було спостерігати на Майдані, перед Верховною Радою, на столичному вокзалі тощо. Всупереч заявам з деяких високих трибун, «різнозабарвлені» люди все-таки знаходять взаєморозуміння. Проте... З одного боку, такий монумент — річ актуальна. З другого — ми всі маємо насамперед пройнятися духом цієї Соборності. А уже потім — втілювати це в камені або в чому-небудь іншому. Щодо останнього, мені на даний момент складно говорити про те, як такий пам’ятник має виглядати. Думаю, правда, що там мають бути присутні, скажімо так, символи відродження.
Юрій ХУДЯКОВ, заступник голови Спілки архітекторів України:
— Справа, безсумнівно, добра. Зрозуміло, що спочатку ідея Соборності має улягтися в головах людей. Проте і пам’ятники про щось говорять тим, хто їх споглядає. Тому якщо споруда монумента посприяє тому, щоб хоч хтось почав мислити в «правильному» напрямі, то це вже буде великим кроком. Так би мовити, шлях назустріч один одному.
А це, відповідно, означає, що має бути знайдено відповідний образ. Ніяких банальних, як на Майдані, жінок. У цьому випадку недоречні також янголи, святі. Тобто, символіка має бути «незаїждженою». І ще. Думаю, якщо організатори конкурсу втратять час на складання списку експертів і відпрацювання програми конкурсу, в результаті всі тільки виграють. Адже не в останню чергу результат залежить саме від цих чинників — таким чином ми уникнемо прийняття безграмотних (з погляду скульптурного виконання, пошуку правильної оглядової точки тощо) рішень. А також — конфліктів між архітекторами від влади і незалежними фахівцями.
