Йде, спустошений і трагічно самотній, повз технічних службовців, що не спромагаються навіть ковзнути по ньому поглядом, повз фанерні ящики з реквізитом, що заповнили й без того вузький прохід. Хто він цієї хвилини? Великий актор або збожеволілий шекспірівський король? Ніяково ткнувшися дверей, Богдан Ступка попадає до... чужої гримувальні. Жартує, йде до своєї, відмикає її та трохи картинно — «на камеру» — лягає на диван, прикривши повіки. Оператор Микола Мандрич старанно фіксує настрій сцени: смертельна втома, відчуженість. Крупний план надто гарний, щоб бути правдивим. Неупереджена за визначенням оптика документаліста виявляється безсилою перед віртуозним обманом лицедія. «Ох, якби він ще й моргнув — єхидно або по-змовницьки», — побідкався, коментуючи цей епізод, мій приятель. Мимоволі вловивши саму суть (можливо, ненавмисну, авторами фільму — сценаристом Сергієм Тримбачем і режисером Юрієм Терещенком не прогнозовану) «Львівських хронік».
Дідро колись визначив як головний акторський парадокс його вміння зберігати психологічний контроль за досить начебто беззавітних за емоційною віддачею сценічних ситуацій. Сам Ступка, здається, любить розказувати епізод iз біографії свого великого попередника Амвросія Бучми, який примушував ридати зал, повернувшись спиною до нього й схилившись над піджаком загиблого сина в «Макарові Діброві», а сам у цей час корчив сміховинні гримаси партнерам. Це не поменшує величі геніїв, швидше є зайвим свідченням їхньої віртуозної майстерності...
Парадокс актора, думаєш після «Львівських хронік», полягає не тільки в умінні бездоганно поєднувати щирі людські переживання й залізну виконавську техніку. Він набагато зліший і трагічніший. Отримуючи у володіння світ справжніх пристрастей, абонуючи чи шекспірівських, чи мольєрівських, чи брехтівських героїв, актор стає бранцем цього світу. Сусальна, за суттю біографічна стрічка про визнаного акторського генія нашого часу раптово оголяє правду, котру він, напевне, і не усвідомлює сам про себе. Він пам'ятає монологи, які промовляв зі сцени невідомо скільки років тому, та геть забув обличчя й імена шкільних однокашників. Він природний у переживанні ситуацій гри та скутий, розгублений у гостях у матері. Він заложник вигаданої (а можливо, правдивішої за життєве існування й зв'язки) історії — колізій великих драм і почуттів.
Там, у грі, він достовірніше й, жахливо вимовити, щасливіше.
Ох, якби він моргнув.
