Ще не так давно — у часи більш посиленої цензури — про речі, які «представив» усьому світові Володимир Набоков, не говорили, потайки передаючи напівтабуйований томик відомого російського автора-емігранта з рук у руки.
Сьогодні подібні заборони нам не відомі, проте не кожний режисер візьметься за постановку «Лоліти» у театрі, адже говорити зі сцени про патологічні пристрасті, чи, може, навіть чуттєві збочення — значна відповідальність. Скандальний твір Набокова, свого часу влучно екранізований Стенлі Кубриком, вимагає особливого режисерського бачення, неординарних смислових акцентів — одним словом, талановитої інтерпретації.
Та режисер Андрій Білоус наважився дати «Лоліті» сценічне життя у просторі Київського академічного театру драми і комедії на Лівому березі Дніпра.
В основі фабули сценічної історії — пристрасть зрілого чоловіка Гумберта (Дмитро Суржиков) до тринадцятирічної дівчинки Лоліти (Ольга Лук’яненко), який до того ж за іронією долі стає її вітчимом. Проте таке ставлення до прийомної дочки — не просто любов, це хвороба, невиліковний недуг, який позбавляє Гумберта здорового глузду й приводить на лаву підсудних. Основні смислові вузли, яких у виставі досить багато, розкриваються саме через людські стосунки, складні, суперечливі, іноді обтяжливі...
Отож, Гумберт страждає від пристрасті, деякий час з нею бореться, знову хворіє і знову мріє про одуження. Він бажає отримати перемогу над власними почуттями, які так його лякають. Проте боїться він і можливого одуження. Його душа та свідомість немов розірвана на декілька рвучких частин: він — невгамовний коханець, одержимий Лолітою, жертва пристрасті, жалюгідне й недосконале створіння і, водночас, митець, для якого власне життя є матеріалом, який потенційно може перерости у літературний шедевр.
Лоліта — дитина й, водночас, жінка. Вона грається іграшками, не байдужа до усім нам відомої із радянських шкільних років дівчачої гри у резинки-стрибалки. Лоліта набридає дорослим своїми безглуздими витівками, і, у той самий час, зваблива, еротична — «німфетка» (за визначенням самого Володимира Набокова). На відміну від своєї матері Шарлотти (Леся Самаєва), яка із усіх сил намагається привернути до себе увагу Гумберта, Лоліта робить те саме, проте несвідомо, дедалі залучає свого вітчима до таємної дорослої гри. Окрім того, дівчина вже, так би мовити, «пізнала смак життя», тому для Лоліти, незважаючи на досить «невинний» вік, характерні своєрідна підліткова байдужість та юнацький цинізм, переважно властивий дівчаткам iз не досить благополучних родин. Разом з тим, ближче до фіналу історії, Лоліта перетворюється з легковажної Ло на цілком дорослу жінку, зі знівеченим життям, дитиною під серцем та матеріальною скрутою.
Досить колоритною у сценічній інтерпретації Андрія Білоуса є Шарлотта. Здається, її еволюція від сентиментальної комічності (слід лише згадати, як незграбно та безсоромно жінка намагається закохати у себе Гумберта) до глибокого драматизму (її загибель навіть видається логічною) є суто режисерським винаходом. Саме в такій сценічній інтерпретації її характер є більш об’ємним та чітким. Шарлотта уникає будь- яких стосунків із власною дочкою, адже не просто бачить у ній суперницю: вона соромиться Лоліти, навіть боїться її, відчуваючи материнську провину (не змогла приділити дочці достатньо уваги, можливо, саме тому й отримала такий своєрідний продукт власного виховання).
Сценографія вистави (Олег Луньов) створена таким чином, що, не відволікаючи від споглядання дійства, елементи художнього вирішення посилюють емоційне враження від нього, додають певним моментам глибшого смислового наповнення. У центрі простору — величезний автомобіль, який, функціонуючи за своїм прямим призначенням (саме у цьому авто Лоліта, Шарлотта і Гумберт вперше опиняються втрьох — натяк на своєрідний любовний трикутник), згодом перетворюється і на ліжко, і на фрагмент апартаментів дорослого подружнього життя Лоліти. Можна навіть зазначити, що така багатофункціональність та динамічність декорації органічно співіснує зі змінами в душі Гумберта: від переляку до пристрасті, від зганьблення власної свідомості до психологічного зриву і надії... Адже, незважаючи на переживання, відчуття сорому та безвиході, єдиним порятунком для Гумберта є повернення Лоліти, хоча вона категорично «звільняє» його від подібних сподівань.
Окрім того, і фінал вистави не дає глядачеві надії на щось світле і прекрасне. Хоча... метаморфози із героїнею все ж таки відбуваються: Лоліта має народити дитину, а її дещо обмежений та недолугий, проте добрий чоловік Дік (Олексій Трітенко) вірить у те, що Ло стане неперевершеною матір’ю. А що може бути прекраснішим за материнство?.. До речі, можливо, саме майбутня дитина дасть шанс молодій жінці позбавитися бруду та огиди до життя й заповнити її душевну порожнечу.
