28 березня в Українському домі на презентації поетичної збірки Ліни Костенко «Гіацинтове сонце», що стали піснями Ольги Богомолець, було велелюдно. Доставляли крісла, стояли в проході, займали місця біля екрану в холі... Дарма висловлювали острах, що молоде покоління не знатиме поезій Ліни Василівни, оскільки її книги десятиліття як не виходять. Молодих і зовсім юних прийшло багато. До речі, на одному популярному інтернет-сайті створено клуб шанувальників творчості поетеси, де молодь обмінюється її віршами. Приблизно так робили їхні батьки: перепозичали «Вибране» чи «Сад нетанучих скульптур» переписати на ніч-другу. Пригадую, якось моїй мамі підписали листівку з днем народження. «І все на світі треба пережити...» — бажали іменинниці. Це була «Пісенька з варіаціями» Ліни Василівни. Але під нею стояв підпис того, хто вітав. Ось так її вірші ставали народними чи афоризмами. Очевидно, тому, що творчість Ліни Костенко, як влучно зауважив ведучий вечора Юрій Макаров, — «це метафора України, яка ніяк не може віднайти засади свого існування».
«Але відчай — один із смертних гріхів, — продовжив він. — Тому в таких ситуаціях нормальна людина шукає опори у вічних цінностях».
«Гіацинтове сонце» народжувалося в стінах видавництва «Либідь», коли готувалося до друку «Берестечко», — розпочала письменниця й культуролог Оксана Пахльовська. — Якось головний редактор Світлана Головко сказала, що їй наснилася збірка віршів Ліни Костенко, які співає Ольга Богомолець. Я боюся чути про такі сни. Це було б занадто гарно, щоб стати правдою. Однак сон почав матеріалізуватися. І вийшло: слово, яке діалогує з музикою, музика, яка діалогує зі словом. Врешті, всі ми розуміли: до такої поезії й такої музики потрібен унікальний космічний художник, яким є Іван Марчук». «Ще один аспект, — вела далі. — Оля Богомолець, фактично, працювала над інтерпретацією слова і живопису двох постатей, знакових у 60-ті. Я не можу сказати, що шістдесятництво повертається. Це — культурна субстанція, яка триває в часі. Вона перетривала багато зрад і випробувань, антикультурних та антилюдських контекстів. І зараз це явище — відповідь на те все, що переживали попередні роки й переживаємо зараз. Оля своїм голосом поєднала оті мистецькі форми існування в часі як феномен не лише український, а й загальноєвропейський. Я вдячна всім, хто прочитає «Гіацинтове сонце». Бо форма естетики теж може бути протестом проти вульгарності, насильства, плебейства». Коли поетеса вийшла до мікрофона, зал встав, скандуючи: «Ліна!» Це вдруге, після Майдану, був настрій відродження. «Я вдячна за подаровані видавництвом «Либідь» відчуття отого трикутника: видавництво-письменник-люди, що воно мені, — сказала вона. — Бо що таке ювілей. Й якісь казенні привітання. А відчуття отого трикутника дуже цінне. Та ще й коли десь там є Ольга Богомолець! А Іван Марчук! Це — ціле щастя! І людям, які прийшли, дякую. А щодо поразки... Є таке японське прислів’я: переможе той, хто витримає на 15 хвилин довше. Я усім вам бажаю витримати це все. На 16 хвилині ми все одно переможемо!»
А далі знайомі, улюблені, знані напам’ять «Осінній день», «Чоловіче мій, запрягай коня!», «У світі злому і холодному», «Поезія згубила камертон», «Я, що прийшла у світ не для корид», «Було нам важко і було нам зле», «Старесенька, іде по тій дорозі», «Осінній день березами почавсь»... Вони звучали в майстерному виконанні Національного ансамблю солістів «Київська камерата» (диригент — Валерій Матюхін) та джазового секстету «United People», що діє при київській музичній школі ім. Д. Шостаковича. Між іншим, пісні на вірші Ліни Костенко, що їх виконує Ольга Богомолець, вперше лунали в сучасній естрадній обробці (аранжування — Олексій Прощенков і Андрій Богомолець). «Працювати над аранжуванням було дуже цікаво, оскільки і поезія Ліни Костенко, і музика Ольги Богомолець — благодатний грунт, — говорить Олексій Прощенков. — Мені особливо подобається історичний матеріал поетеси. (Він увійшов у CD. — Ред.). Перечитуєш його й усвідомлюєш, що це — не якийсь музей, а актуальна нині історія. Лірика Ліни Василівни — класика. А класика хвилює завжди. Її поезія про вічне. А щонайголовніше — вона життєствердна».
«Що робити, щоби вистачило снаги витримати на 15 хвилин довше? Де задовольняти свої духовні й культурницькі запити?» — про це «День» запитував у присутніх, частина з яких ще довго не розходилася, створивши «живу» чергу за автографами.
Сергій АРХИПЧУК, режисер:
— У другій половині 80-х, коли тільки-но вийшла збірка Ліни Костенко «Сад нетанучих скульптур», ми почали «телефонно» і «листовно» спілкуватися з Оксаною Пахльовською. Пам’ятаю наші розмови, які були відлунням багатьох інших розмов, про зросійщений занапащений край. Йшлося про індустріальну Україну. І зараз відчуваємо вплив дії радянської машини, яка намагалася перетворити живу людину в радянську. І, як ми бачимо, добилася неабияких успіхів. Теперішній Президент, підлещуючись до Путіна, хоче круто змінити відносини з Росією, на що Путін пропонує негайно увійти в митний союз. Тобто, вкотре віддатися. Аби скористалися з нашої доброти, наївності, довірливості. До речі, різні опитування свідчать про те, що майже 90% українців добре ставляться до росіян. Натомість лишень 30% росіян прихильні до нас...
Ліна Костенко залишалася поодиноким лицарем правди. Її не спокусили й нагороди нової влади, яка була малопослідовною й рахітичною практично в усьому. Ліна Василівна своїми вчинками демонструє, хто такий ВЕЛЕТЕНЬ. Саме тому поруч із нею видно, як говорять, мишачу метушню ліліпутів від політики, культури, телебачення. Задовго до часів УНР Володимир Вернадський сказав, що українська верхівка завжди йшла на угодовство із сусідами: будучи маленькими царьками на своїй землі, вони віддавали на навчання до чужинців своїх дітей, які там ставали антиукраїнцями. І заради конкретних політичних чи майнових пільг йшли на компроміси із совістю.
Ця мужня жінка не дає спокою в країні ліліпутів.
Ольга ГОДОВАНЕЦЬ, журналіст:
— На Заході існує правило: якщо публіка аплодує 15 хвилин, на 16-й виконавець чи гурт знову виходить на сцену співати на біс. На запитання, що треба робити, аби витримати ці 15 хвилин, скажу: читати мислячих людей і думати. А ще — працювати!
Я та мої друзі знаходимо нову енергію. Ми знімаємо українське кіно. Малюємо українські мультфільми. Створюємо українські книжки. Пишемо картини. Всупереч всьому. Зокрема, зараз моє товариство знімає фільм «Казка про чорного козака» за мотивами твору Сашка Лірника. У цьому фільмі працюють австралійці, британці, американці, чехи і, зрозуміло, українці. Треба самим собі урізноманітнювати життя. І робити його гідним. Знайомитися з непересічними, талановитими людьми, ходити в оперу і філармонію, врешті, читати (а читати, слава Богу, є що!).
Ліна ПОПОВИЧ-ЯРЕМКІВ, співробітниця Посольства Канади в Україні:
— Для мене Ліна Костенко асоціюється з тією справжньою Україною, про яку мріяли і яку виборювали покоління українців. І хоч тієї справжньої України (її історичних героїв, міст, сіл, хуторів, цікавих глибоких людей) так мало на наших телевізійних екранах та загалом у ЗМІ, все-таки вчимося її віднаходити. (У цьому сенсі «День» проводить велику роботу. Чого тільки варті книги з бібліотеки газети. Окремо хочеться згадати про рубрики «Україна Incognita», «Малі-Великі міста/села України» і «Маршрут №1».) А як інакше витримати більше цих згаданих 15 хвилин? До речі, відомо, що Ліна Василівна зі своїм чоловіком Василем Цвіркуновим багато подорожували Україною, знайомившись із пересічними, на перший погляд, українцями. Поетеса любить людей. І, вочевидь, те, що нас люблять, ми відчуваємо в її поезіях. А хіба є більший дар за любов?..
