Отже, відбулося: минулої неділi, 21 серпня, звершився урочистий акт перенесення керівництва Української греко- католицької церкви (УГКЦ) до столиці України та зміни титулу предстоятеля Церкви: титул «Верховний архієпископ Львівський» замінено на «Верховний архієпископ Києво-Галицький». На церемонію зібралося кілька тисяч віруючих цієї церкви не тільки з усієї країни, але й з-за кордону. На церемонії були присутні, окрім єпископату УГКЦ, представники Католицької церкви (радник апостольського нунція монсеньйор Вайцех Залузький), УПЦ КП (iєромонах Євстратій Зоря), кілька високих духовних осіб УАПЦ, науковці Відділення релігієзнавців НАНУ, урядовці, люди мистецтва. Це було дійсне свято — радісні усміхнені обличчя, багато дітей, активна, свідома участь людей в літургії, сльози під час виконання «Молитви за Україну». (До речі, греко-католицька літургія має дуже помітний і дуже привабливий відтінок українського музичного епосу.)
Сьогодні УГКЦ нараховує майже 3400 парафій та 1150 священиків, понад 90 монастирів, 14 духовних навчальних закладів, більш як 1100 недільних шкіл. Церкви існують на всіх континентах, в багатьох країнах світу — всюди й завжди це осередки українськості.
Протести. У недільній акції протесту проти переїзду до столиці греко-католиків брали участь, попри шалену агітацію, близько 300 осіб. Більшість, вочевидь, не є членами опозиційних партій, а належать до пастви УПЦ МП; це, здебільшого, жінки похилого віку й невеликого, судячи з одягу, достатку. Зрозуміло також, чому деякі партії, незалежно від своєї ідеології, «ліпляться» до церкви — сьогодні вельми складно організувати «демонстрации трудящихся» і доводиться обмежуватися «хресними ходами». Попри численні хоругви і хрести, попри те, що Наталія Вітренко не випускала з рук іконку Божої Матері, слів та закликів опозиція не обирала (на кшальт: «Нехай вони замурують свого Гузара в недобудованому соборі!» або «Иосиф Виссарионович не зря репрессировал униатскую церковь!»).
Відгомін. До події 21 серпня російські ЗМІ поставилися неоднозначно й далеко не всі журналісти виступають під лозунгом «Око за око, зуб за зуб».
Максим Шевченко, керівник Центру стратегічних досліджень релігії й політики (Москва), вважає, «що переїзд кафедри Любомира Гузара до Києва не є ні образою почуттів православних, ні претензією на окатоличування. Бо предстоятель однієї з ведучих церков України має право на постійне перебування в столиці. А що стосується реальних наслідків переїзду, то він аж ніяк не дестабілізує ситуацію, а зовсім навпаки — зменшить небезпеку сепаратизму». Що ж до драматизації цих подій у російських ЗМІ, то це тільки відгомін того почуття поразки, яке все ще відчуває Москва після президентських виборів України. Перш за все, це стосується осіб, які активно працювали на розкол України і вбивали клини в українське суспільство».
Напередодні символічного переїзду проводу УГКЦ до Києва, Митрополит Володимир, предстоятель УПЦ МП звернувся до своєї пастви: «...Зважаючи на те, що реакція багатьох наших співгромадян на дану, продиктовану не пастирською та церковною доцільністю, а виключно неополітичними та реваншистськими мотивами акцію, є гостро негативною, закликаю поставитися до події 21 серпня з християнським терпінням... Будь-які прояви агресивності й зла не породжують нічого іншого, як відповідних агресивності й зла, що є гріхом, огидою в очах Божих — Бог не в силі, а в правді».
Майбутнє. Важко пророкувати, що дасть церкві ця акція найближчим часом, але намагання єпископату УГКЦ позбавитися хуторського статусу, стати врівень з іншими християнськими церквами України, бути в центрі подій заслуговує пошани. Думаю також, що від переїзду виграє не тільки церква, але й держава — суспільству ще не раз знадобиться підтримка цієї істинно і традиційно української церкви. Окрім здобутків, буде, вочевидь, і багато складнощів. Перша складність — перед очима. Це недобудований Воскресенський собор та ще нерозпочате будівництво належних адміністративних приміщень, завершення яких вимагає чималі кошти. Ще одна складність, якій неможливо зарадити, у тому, що до Києва переїжджає тільки керівництво церкви, а головна частина пастви залишається на Заході. Тому так, чи інакше, вища адміністрація УГКЦ буде «жити» на колесах. А найбільш важким є, вочевидь, завдання нормалізації стосунків з іншими церквами, а якщо конкретніше — з ієрархією УПЦ Московського патріархату. Хто знає, чи зможе такий дипломат західного формату, така толерантна, доброзичлива людина як Любомир Гузар, пересилити церковну ксенофобію деяких наших православних?
