Тепер, коли все закінчилося добре, можна говорити, що команда Греції не входить до числа кращих збірних континенту, що українці просто зобов’язані були перемагати, аби зберегти шанси на продовження боротьби за путівку на Євро-2004. Можна навіть дивитись на турнірну таблицю відбіркової групи, де Україна поки йде другою за Іспанією і планувати, кого слід ще обіграти. Тим більше, що вже завтра у нашої збірної черговий відбірковий матч з Північною Ірландією на її полі. За подібними висновками і розрахунками поза увагою може залишитись головне із того, що відбулося в суботу 12 жовтня на Олімпійському стадіоні столиці.
Розглядати матч з греками просто як гру в футбол було б занадто легковажно. Бо на 12-му році існування нашої держави футбол є чи не єдиним видом людської діяльності, в якій ми далеко не найгірші і навіть претендуємо на потрапляння у число кращих. Саме це привело десятки тисяч людей на стадіон у несподівано холодний вечір, саме це зігрівало всіх присутніх впродовж гри, яка не могла залишити байдужою нікого.
Загадкова епідемія травм, що охопила цього року провідних українських футболістів, знімала в разі невдачі частину відповідальності з керівників національної команди. Ми ж бо і в найсильнішому складі останні роки грали не дуже. Сьогодні через травми не можуть грати Шовковський, Ващук, Головко, Несмачний, Скрипник, Шевченко, Парфьонов, які ще рік тому складали кістяк головної команди країни. Можна назвати ще стільки ж імен футболістів, які мали замінити названих гравців і теж травмувалися. За таких обставин залишалося одне — залучати до головної команди країни виконавців «третього ешелону», більшість з яких ще місяців з десять тому навіть не розглядалася як кандидати до збірної.
І що ми побачили? Двобій із Грецією показав, що не такі ми вже й пропащі, що недавні провали українських клубів у кубку УЄФА сталися зовсім не від того, що в країні відсутні хороші футболісти. Згадаймо, що рік тому Калиниченка і Вороніна не хотіли брати до молодіжної збірної, а тепер вони на провідних ролях у першій національній команді. Друге дихання відкрилося у «шахтарів» Старостяка, Зубова, Тимощука, Воробея, які тепер ніби як ветерани. Що вже казати про воротаря Реву, якому не повірили торік до кінця в «Динамо», покликавши «рятувальника» в особі росіянина Філімонова. Висновок простий — слід більше довіряти своїм футболістам, не шукаючи геніїв за межами країни. Греція звісно не Німеччина, Франція чи Іспанія. Та якщо згадати, що греків не змогли торік подолати англійці у вирішальному матчі відбору до першості світу, успіх української збірної виглядає більш ніж вагомим.
Однак згадаємо все по порядку. Першою на матч з Грецією вийшла у п’ятницю молодіжна збірна України. Наш «найближчий резерв» виглядав на полі безпорадно, і залишалося радіти результату 1:1. Вже вкотре напрошувався висновок про те, що не видно у «молодіжці» майбутніх зірок, тому невеселі перспективи і у головної команди. Хоча вже давно почав закрадатися сумнів: а може не тих беруть до молодіжної збірної, не так цю команду готують?
У суботу заповнена більш ніж наполовину арена «Олімпійського» вітала перші збірні України та Греції. Після фонограми грецького гімну прозвучала фонограма гімну України, традиційно «озвучена» співаком Пономарьовим, який старанно відкривав рота під холодним жовтневим вітром. У ці секунди здалося, що для всіх на стадіоні, від глядачів верхнього ярусу до футболістів, виконання національного гімну було чимось більшим, ніж обумовлений регламентом ритуал...
Те, що українці вийшли на гру з одним форвардом Воробеєм, нікого не здивувало. Так само нормально була сприйнята позиція Лужного на лівому фланзі оборони, де він грав, здається, вперше за чотирнадцять років кар’єри на найвищому рівні. Тимощук з Морозом склали центр захисту, справа діяла донецька пара Старостяк—Зубов, центр поля «закрили» Кормильцев, Гусін та Серебренников, а допомагати Воробею в атаці мав Калиниченко. Грецька команда не приголомшила сузір’ям зіркових імен. Хіба що Дабізаса, який кілька тижнів тому грав у Києві за «Ньюкасл», могла впізнати наша публіка. Пам’ятали і про майстра «стандартів» Цартаса.
Як зізнався після гри тренер греків німець Рехагель, гості очікували, що українці гратимуть на контратаках. Та це їм не допомогло. Поки грецькі форварди в’язли в тенетах нашого захисту і прагнули «пробити» нашого голкіпера Реву, наша збірна кілька разів «вкрала» м’яч у центрi поля. І якби Серебренников, Воронін та Радченко влучили у ворота із зручних позицій, був би рахунок на нашу користь. Запитаєте, звідки взялися на полі Воронін та Радченко? Вже на 25 хвилині серйозно травмувалися Серебренников та Мороз, причому першого очікує операція на коліні. Зроблені тренером збірної України вимушені заміни не зіпсували малюнок гри, а навпаки, загострили гру в нападі. Хоча за весь перший тайм українці так і не влучили хоча б раз у «рамку» воріт Нікополідіса.
На початку другого тайму нам пощастило. Закинутий навмання до штрафного майданчика м’яч потрапив до Воробея, і той на очах здивованих захисників так добре зупинив знаряддя гри, що залишалося лише спостерігати за красенем-ударом — 1:0. Потім почався «веселий» футбол, який нечасто побачиш в іграх такого рівня. Обидві команди почали помилятися, і гострі моменти виникали постійно, змушуючи глядачів хапатися за серце. Чи наші не захотіли «замкнутися» у захисті, чи не зуміли, це вже не так важливо. Нервова «гойдалка» закінчилася на передостанній хвилині, коли Воронін після чергової помилки грецького захисту спрямував м’яча у верхній кут воріт — 2:0!
Залишалося лише радіти за Леоніда Буряка, який здобув першу свою офіційну перемогу в якості тренера збірної, за всю нашу команду, яка не перемагала на «Олімпійському» з 1999 року, за всіх нас, хто вірив і вболівав за Україну. Не час сьогодні рахувати очки і будувати прогнози. Наша збірна ще не втратила шансів ні на перше місце в групі, ні на останнє. А київський вечір 12 жовтня 2002 року, коли за температури плюс три наші додали три очки до турнірного доробку, залишиться в пам’яті просто як красива перемога збірної України. Не перша, і не остання.
