Десять років тому час був усе ще героїчний. Мартиролог долі-музики на зламі десятиріч стабільно поповнювався гучними іменами. Однак ім’я Цоя було таке, що повторюється набагато частіше за інші. Хоч і музика його була всуціль вторинною по відношенню до західних груп типу британської «Cure», і багато які команди в тому ж Ленінградському рок-клубі вирізнялися й більш вишуканими текстами, і могутнішим музичним «драйвом», і магнетичних особистостей вистачало. Але їм, усім разом узятих, не дісталося й половини того прижиттєвого і посмертного обожнювання, що припало на частку «Кіно».
Я довго не міг зрозуміти — чому, поки не замислився над простим запитанням: що частіше за все роблять герої пісень Цоя? Гуляють. Не так «гуляють», як персонажі блатних пісень, щоб обов’язково пограбувати, убити когось або побитися, і не так, як штамповані закохані радянської естради. Вони просто гуляють — цілу ніч, до ранку, з сигаретами, з магнітофоном, з восьмикласницею, із закритою парасолькою під дощем, і майже завжди — в самотності. Це прогулянка індивідуаліста. Віктор Цой, померши практично одночасно з найколективізованішою у світі країною, встиг оспівати в ній нечувану досі оду індивідуалізму. Оду, яка була нарешті почута.
І породила однакові натовпи фанатів.
Аве, Вікторе Робертовичу.
