Хмарність перемінна. З хостелу виходжу о 9 ранку з наміром перевернути світ, але дивлячись на схему метро голосно зітхаю з картинним відчаєм: розібратися в цьому павутинні ліній і пересадок неможливо. Найближчий працівник у куртці з перекресленим червоним кружечком одразу ж підходить зі співчутливими питаннями і допомогою: видає карту і позначає потрібні станції. Синьо-блакитний проїзний називається «Устрицею». У метро так само, як і в Києві, колії розташовані не по центру, а по краях платформ, але це остання схожість.
Як і в будь-якому іншому західному місті, метро тут не для краси, а для зручності. Постійна турбота про безпеку, безліч соціальної реклами: перший же плакат свідчить «Невелика люб’язність вам не зашкодить», і намальовано, як треба стояти справа, а проходити зліва. На кожній станції голос зверху нагадує про відстань між вагоном і платформою. А ось притулитися до дверей не вийде — форма вагонів не дозволяє.
Виходжу на потрібній станції, біжу на вулицю, де знаходиться фестивальний офіс, треба забрати фестивальну акредитацію і нарешті отримати свободу, адже час поїздки збігає, життя закінчується, а я ще нічого не бачив, скоро почнуться дощі й туман, місто вимкнуть за несплату часу.
Вулицю знаходжу швидко, проте 91-го будинку на ній немає, немає і все, і ніколи не було. Виявляється, потрібна вулиця зі схожою назвою. Дістаюся її через квартали із секс-шопами, стрип-шоу та пабами. Вулиця є, але тільки з однієї сторони. З іншого боку — інша вулиця. А на цій — номери поспіль: 72, 73, 74... є 95-й. 91-го немає.
За мить до повного запаморочення з’ясовую, що непоказні двері в будівлі № 95 — це і є будинок 91. Охоронець не розуміє, хто я, звідки, куди йду, приймає мене за кур’єра, нарешті все з’ясовується, мене ввічливо направляють на Південний берег Темзи, охоронець після моїх скарг на британське посольство щиро бажає щастя і мало не називає братом.
Мене запевняють, що другий офіс знаходиться всього в 20 хвилинах ходи; виявляється — всі 40. Шлях пролягає через Трафальгарську площу, на якій явно до танців готується група дуже різнонаціональних підлітків, від дівчинки в хіджабі до китайського Елвіса. Через кілька метрів уже сам стаю героєм вуличної вистави — чомусь даю себе втягнути в гру з незрозумілим результатом балакучому темношкірому жонглеру, стаю разом із чотирма іншими добровольцями на червону килимову доріжку, яку він розстелив перед входом до Національної галереї. Виявляється, на доріжку цю треба лягати, я легкодухо даю дропака, побоюючись за свою вельветову куртку.
Туристичні чудовиська весь час прослизають на краю зору: десь промайнув край Лондонського ока, з моста Ватерлоо видно, звідки стирчить скляний огірок Фостера, але навіть не встигаю замислитися, тому що опори моста захищені мало не протитанковими їжаками, хоча жодному перехожому туди і не дотягнутися, з однієї з цих прутин звисає порожня рогова оправа окулярів без скла — навіть не виникає питання, як вона туди потрапила, я просто знаю, що це місто Джекіла і Хайда.
Нарешті все гаразд, офіс знайдено, картка висить на шиї, можна бігти до міста. На станції Ватерлоо на мене нападають «зомбі». Спочатку намагаюся сфотографувати дівчину з зеленим обличчям, але поряд з нею з’являються її друзі — скривавлені й у розірваному одязі, під їхній регіт я відбігаю, щоб зробити загальне фото, а потім слухняно підставляю їм шию. Вони із захопленим ревом «ласують» мною і йдуть далі, а я, опинившись в іншому світі, розумію, що тепер цілковито належу цьому місту.
Все змішується в алогічній круговерті осіб, предметів і явищ. Якийсь веселун у метро за лічені секунди підбиває натовп абсолютно незнайомих людей хором крикнути одночасно «Правильно» і «Неправильно». На Портобелло-роуд під вивіскою «Армія порятунку» чоловік у вікторіанському костюмі, сидячи на старовинному ламповому радіоприймачі, грає на великій мідній тубі, з якої вивергається справжнє полум’я. У Кенсингтонських садах я передаю вітання Пітеру Пену. У турбінному залі галереї «Тейт Модерн» бігає наче очманілий натовп дорослих людей. Коли вони зупиняються, то хором співають слово «Електрика». На небі сонце і дощ ганяються один за одним по колу.
Наприкінці дня, коли я не відчуваю ніг, але все ще ходжу, і немає очей, але я бачу більше, ніж бачив у своєму житті, я розумію, що все вікторіанство, весь консерватизм і впорядкованість, про які я колись читав, грають роль непроникної, немов обличчя Бастера Кітона, маски над океаном веселого безумства, яке пронизує Лондон якимись невидимими судинами і просочує тебе з першої ж миті із справді незвичайною легкістю.
