Марк Фостер — особливий режисер, надто ж у контексті Голівуду, де він, власне, і працює. Він ніколи не вступав у відкриті конфлікти з комерційним мейнстрімом, жодним чином не артикулював свою авторську позицію. Він уникає експериментів і різких рухів. Тим не менш те, що він робить, випадає з голівудських канонів принаймні останніх десятиліть.
В його фільмах є і зіркові виконавці з дуже впізнаваними обличчями, і сентиментальність, і звичні сімейні сюжети: повний, так би мовити, набір. Але спосіб, у який все це поєднується, дозволяє Фостерові уникати майже невідворотних у таких випадках банальностей, мелодраматизму чи передбачуваних сюжетний ходів. Фостер завжди показує історії про життя і смерть, про вибір і протистояння долі; людський вимір для цього художника є найважливішим. Не порушує авторської традиції і його новий фільм «Персонаж» (оригінальну назву «Stranger Than Fiction» можна перекласти як «Більш дивно, ніж вигадка» або «Більш дивно, ніж література»).
Головного героя звати Гарольд Крік (виконує Вілл Феррелл). Професія у нього неприваблива і, м’яко кажучи, мало популярна: податківець. Інакше кажучи, ніхто його не любить. Тож він змушений жити у повній гармонії з єдиним, що у нього є — своєю професією. Кожен його крок підпорядкований якнайточнішому розкладу і розрахунку. Навіть кількість рухів зубної щітки під час чищення зубів не може відхилятися від норми. Майже всі контакти Крика з зовнішнім світом супроводжуються миттєвими виникненнями якихось діаграм та креслень. Тобто наочно спостерігаємо алгебру та геометрію життя головного героя, і виглядає це доволі кумедно. Загалом, смішних моментів у фільмі вдосталь — значна його частина є справді дотепною комедією. Найпростіший вчинок, наприклад, вибір гітари у магазині музичних товарів, перетворюється на справжню феєрію влучних дотепів і яскравих характеристик — кожен інструмент перетворюється на таку собі особу з власними долею і темпераментом.
А втім бездушним на перший погляд предметам належить у цій картині надзвичайно важлива роль, адже вони теж є персонажами, цілком підпорядкованими сюжетам нашого власного повсякдення — у Фостера ж вони здобувають якщо і не свободу, то раптову значущість. Годинник Кріка, котрий виступає практично як жива істота; дитячий велосипед, котрому судиться зіграти свою партію у всій історії... Але з Гарольдом відбувається ще дивовижніша метаморфоза. Він поступово починає здогадуватися, що сам є персонажем. Але не кіносценарію, а роману, котрий складає про нього культова і втаємничена письменниця Карен Ейффель (Емма Томпсон). Вона, між іншим, обов’язково вбиває героїв своєї прози.
Випробуваний та ефектний прийом дає безліч можливостей для розвитку: від розмірковувань про сутність мистецтва (для чого введена постать саркастичного літературознавця Жюля Гілберта у виконанні Дастіна Хоффмана) до тої таки комедії або трагедії. Фостер намагається користуватися усіма варіантами, щоправда, не завжди успішно. Міг би завершити саме на високій трагічній ноті, але все ж насамкінець збився на сентименти. Але і мелодраматичних дурниць уникнути вдалося, при тому зворушивши глядача майже до сліз під фінал стрічки, як це було в попередніх «Балі монстрів» та «В пошуках Неверландії».
Що ж до Гарольда, то нелегко бути персонажем чужої історії. Література взагалі безжальне мистецтво, набагато безжальніше, ніж кіно. Ось такий дещо несподіваний висновок із фільму Фостера я зробив особисто для себе.
