Очевидно, відповідаючи на президентські побажання, НБУ з 24 травня знизив облікову ставку на 5 відсоткових пунктів, з 50 до 45% річних. Гіршими є справи з іншою рекомендацією — пом'якшити економічні нормативи для банків, які кредитують експортерів, та банків, які видають довгострокові кредити, а також прискорити структурну перебудову банківської системи й посилити координацію дій з Кабінетом Міністрів щодо реалізації грошово-кредитної та валютної політики.
Проте й ці побажання не є чимось новим у позиції влади. Згадаймо, ще зовсім нещодавно всі галузеві міністерства в один голос вимагали від Нацбанку грошової емісії на пільгових умовах. А тепер картина принципово інша. Міністерські чиновники, а особливо «політпідприємці», чітко засвоїли, що в ринковій (і навіть напівринковій) економіці немає товарів, які не можна було б купити. Є ціни, за якими вони не купуються. Тому зовсім необов'язково вимагати від НБУ надрукувати нові гривні, значно важливіше добитися прийнятної ціни на вже наявні в банківській системі грошові резерви. Адже не всі банки такі свідомі, як банк «Україна», який видавав АПК кредити під 30% річних і тепер працює в режимі фінансового оздоровлення?
Згідно з прогнозами Мінекономіки рівень інфляції за цей рік становитиме 19%. У січні–квітні інфляція становила 5,9%. Якщо йти за логікою Президента, кредитна ставка до вересня не має перевищувати — скільки? — 16%, 20%, 30% річних. Але чи замислювався Президент, що у світі є крім рівня інфляції ще й інші критерії та стандарти відсоткової політики. Й зокрема те, що будь-які адміністративні замахи на баланс попиту та пропозиції на грошово-кредитному ринку в майбутньому неминуче спровокують поглиблення загальноекономічної кризи. Що, до речі, й сталося після форсованої політики зниження ставок до осені 1997 року.
Відомо, що гарантом міцності будь-якої національної валюти є здатність центрального банку країни підтримувати відсоткову ставку з кредитів на рівні, що перевищує темпи інфляції. Але, припустімо, в Нацбанку погодилися з доводами уряду про те, що темпи інфляції 1999 р. будуть нижчими, ніж 20% річних. Навіть у цьому випадку знижувати облікову ставку було б надто ризиковано з тієї простої причини, що індекс інфляції хоча й є важливим, але все ж таки не єдиним чинником, що впливає на її величину. Не менш важливим орієнтиром для будь-якого центробанку (зокрема й НБУ) є рівень ринкових відсоткових ставок з кредитів та депозитів комерційних банків, а також рівень прибутку за державними цінними паперами. І якби чиновникам дуже хотілося, то з банківської статистики вони легко побачили б, що комерційні відсотки не копіюють сліпо коливання ставок НБУ, а чутливо реагують на загальний стан економіки й, зокрема, на рівні фінансових і загальноекономічних ризиків в Україні. На сьогодні різні сектори фінансового ринку демонструють широку амплітуду цін на грошові ресурси, причому різниця між найбільш «ринковим» (кредити банків резидентам) і найбільш «неринковим» (ставка рефінансування НБУ) курсом сягає не менше ніж 80%. Приблизно такий же коридор утримується комбанками між ставками щодо залучених ресурсів (депозитів) і всіма видами кредитів: підприємствам і банкам. Облікова ж ставка НБУ нині стримує перетікання гривні на валютний ринок, але вона навряд чи стримує банки від кредитування виробництва. Кредити не видаються із зовсім інших, добре відомих усім чиновникам, причин. Тому набагато доцільнішим для чиновників з Кабміну й адміністрації Президента було б зайнятися справжньою причиною високих відсоткових ставок — високими фінансовими та системними ризиками, створюючи таким чином природні умови зниження ціни на гроші.
Однак усе це досить важка й копітка праця. Значно простіше, спираючись на новий закон про Нацбанк (детальніше читайте на стор. «Економiка»), у наказовому порядку добитися номінального зниження ставок. А там будь що буде.
