13 грудня в актовій залі столичній гімназії №117 ім. Лесі Українки відбулася зустріч головного редактора «Дня» із учнями десятих та одинадцятих класів. Її ініціювали самі старшокласники. Нещодавно одинадцятикласник Олексій Жмуцький, поспілкувавшись із Ларисою Івшиною і отримавши від неї у подарунок добірку книжок із бібліотеки газети, запропонував написати матеріал про те, як його однокласники знають новітню історію. Публікацію читали усім класом! Газета та книжки викликали жвавий інтерес. Так і виникла ідея організувати зустріч. І хоч попередньо її тема була окреслена як «Історія очима журналіста», запитання також стосувалися політики. Розмова розпочалася, як тільки Лариса Івшина прийшла. Поки інші школярі підходили, кілька найбільш відважних і допитливих почали ставити запитання: «Чи не «розчиниться» поки слабкий український характер у сформованому європейському?», «Як ставитеся до політичної ситуації в Росії?», «Ваші книжки сприяють вивченню історії України як предмету у школі чи швидше є додатковим матеріалом для розширення кругозору?»
«На мій погляд, наш проект унікальний тим, що ми намагалися відтворити питання, дуже важливі для громадян України, — розпочала Лариса Івшина. — Я неодноразово зазначала, що книжки з бібліотеки «Дня» — додаток до українського паспорта. Наше звернення до невідомих сторінок з української історії само по собі означає, що в школах, де прагнуть виховувати свідомих громадян, повинні на такі видання посилатися. Взяти хоча б статтю «Західна Україна — Сибір/Хресний шлях: роки 1939—1941». Це вчили коли-небудь?.. Якщо українці на Заході це й не вивчали, то вони дізналися про той період від своїх батьків-дідів. А в інших регіонах, де немає такої родинної пам’яті, може спостерігатися взагалі несприйняття цієї частини історії. Або питання — вживати Друга світова війна чи Велика Вітчизняна війна? Для 16 літньої країни вже час визначитися з термінологією. Тому не можна сказати, що наші книжки — підручники як такі, але це спосіб «проштовхування» концепцій нового підходу до історії. Кожне видання — екстракт. Образно кажучи, якщо «розчинити», його стане на кілька підручників».
Далі прозвучала низка не менш цікавих запитань: «Як ставитеся до того, що багато передмов підручників історії розпочинаються словами, мовляв, українська історія — одна з найтрагічніших?», «Хто, на вашу думку, з українців по- справжньому великий?», «Які можливі способи популяризації українського?»...
Після відповідей на них, неочікувано для всіх, головний редактор почала ставити запитання: «Хто був у Донецьку?». Дві підняті руки. «А у Львові?». З десяток рук. «У Одесі?» «Луганську?»«Чигирині?»... «Вся карта України утикана великими історичними подіями, які треба відчути, пізнати... Тоді зовсім інакше себе почуватимемо, — продовжила вона.— У багатьох українців таке відчуття, мовляв, їм нецікаво жити у власній країні. А це тільки тому, що вони нічого про неї не знають. Якраз подорожі своєю Батьківщиною потрібно здійснювати, щоб мати безпосередній зв’язок зі своєю історією. Крім того, це дає можливість зовсім по-іншому почуватися і загалом цілком по- іншому жити».
«Починати вчити історію потрібно дуже рано, причому в різних формах, — підсумувала головний редактор «Дня». — Може, навіть із коміксів, витинанок, малюнків... Треба, щоб діти жили поряд не тільки із Гаррі Поттером, а передусім зі своїми національними героями».
Після закінчення розмови школярі ще довго не розходилися. Найбільш наполегливими були ті, які твердо вирішили, що вступатимуть на факультет журналістики, а також ті, хто мав запитання «особистісного» характеру... «Я поставила Ларисі Олексіївні кілька приватних запитань. Зокрема, чи вважає вона себе успішною? Які принципи в житті сповідує? Які книжки свого часу вплинули на неї? — говорить Валентина Халабуда. — Такі запитання ставлю усім тим, хто мені видається цікавою особистістю і про кого хочеться дізнатися більше». «Нині я дещо почула вперше, а багато того, про що знала раніше, прозвучало в цікавому викладі, — продовжує Олександра Лебідь. — Для мене ця розмова була яскравим підтвердженням того, що, як каже Лариса Івшина, треба багато читати, а відтак вчитися самостійно думати». «Я прийшов на цю зустріч, тому що у моїй сім’ї передплачують «День», — ділиться враженнями Євген Коваль. — Батько завжди радить мені читати цю газету. І хоч я не мрію бути журналістом, як більшість тут присутніх, натомість — юристом, вважаю, що мені потрібно ґрунтовно знати історію свого народу. Оскільки ми так багато говоримо про інтеграцію в європейську спільноту, то мусимо чітко усвідомлювати, що Європа знає свої витоки».
«Цікава, емоційна зустріч, з якої можна було багато почерпнути, — зазначила вчитель історії Людмила Паюк. — Лариса Олексіївна — помітна постать в українському інтелектуальному середовищі. Я навіть відчула, що учні її словам вірили більше, ніж моїм. Адже у школі існує стереотип: коли вчитель щодня повчає, намагаючись вкласти в юні голови певні прописні істини, діти на якомусь етапі перестають цьому вірити. А головний редактор говорила з ними по-дорослому. Я спостерігала, як вони хотіли відповідати тому рівню знань, який вона задала. Результати цієї зустрічі будуть очевидні вже на найближчих уроках історії — діти використають книжки «Дня» як важливий додатковий матеріал».
