Спецпредставник Генсека НАТО щодо Кавказу і Середньої Азії Роберт Сіммонс заявив учора, що на грядущому в квітні самміті Альянсу в Бухаресті не прийматиметься рішення з питання про приєднання України до Плану дій щодо вступу в НАТО. «Ситуація з Україною така, що Президент, прем’єр-міністр і спікер парламенту просили про прийняття такого плану, однак я припускаю, що, можливо, цього не станеться, зокрема, у зв’язку з громадянською думкою», — заявив Сіммонс. «Але це не мені вирішувати. Це вирішуватимуть члени НАТО. У будь-якому випадку йдеться не про вступ у НАТО, а всього лише про роботу й можливу пропозицію плану з підготовки до членства», — додав він. За словами Сіммонса, така сама ситуація склалася і щодо Грузії. Він підкреслив, що в Північноатлантичному альянсі цінують бажання України і Грузії зблизиться з ним, однак поки що немає консенсусу щодо рішення про надання такого статусу Києву та Тбілісі.
КОМЕНТАР
Олександр СУШКО, директор Центру миру, конверсії та зовнішньої політики України:
— Роберт Сіммонс — офіційна особа, однак мені здається, що він забігає наперед. Питання щодо України на Бухарестському саміті, безумовно, буде стояти. Я маю на увазі, що Україна буде одним з пунктів порядку денного саміту саме в контексті ПДЧ. Питання лише в тому, чи буде в Бухаресті вже зараз прийняте позитивне рішення щодо України, чи воно буде відкладене. Я ще з самого початку говорив, що нам не треба жорстко прив’язуватися до Бухаресту, ми маємо чітко розуміти, що нам потрібно — Бухарест чи ПДЧ. Ще в момент подачі листа- заявки українським міністром закордонних справ Володимиром Огризком 18 січня генсек НАТО Яап де Хооп Схеффер натякнув українській стороні, що ми ставимо НАТО в незручне становище, коли прив’язуємо своє прохання до саміту. Взагалі, заявка про будь-яку зміну формату повинна подаватися без прив’язки до якихось внутрішньонатівських заходів, яким є саміт. Це була дипломатична недоречність, яка на сьогодні уже нас ставить у незручне становище, бо може виглядати так, наче ми зазнали дипломатичної поразки. З самого початку було зрозуміло, що це питання може розглядатися довший час. І це стосується й Грузії, яка також подала прохання, і це рішення ще не є з’ясованим. Помилкою було те, що ми загнали себе в пастку календаря.
До самого саміту треба було б максимально посилити роботу з урядами країн-членів на найвищому рівні. По-перше, треба дати їм зрозуміти, що ми цілком свідомі завдань, які постають перед Україною у форматі ПДЧ, що всі гілки влади готові скоординовано працювати. І по-друге — треба показати, що ми свідомі того, що в суспільстві не існує єдиної думки. Однак сам по собі консенсус чи його відсутність не може бути причиною надання чи ненадання ПДЧ. І ще один важливий момент — однією з основних причин скепсису щодо надання Україні ПДЧ є невіра наших зарубіжних партнерів в те, що дана конфігурація влади в Україні є стійкою. Наприклад, Президент України їде в Давос і запевняє там всіх у тому, що в Україні склалася унікально позитивна ситуація з урядом, коаліцією тощо. Після того ми бачимо, що його Секретаріат веде щоденну інформаційну війну з урядом. Звичайно, тоді ми можемо бути впевнені, що ця інформація дійде до урядів країн — членів НАТО і це абсолютно не сприятиме рішенню щодо України і ПДЧ.
