Олександр Мороз, Юлія Тимошенко та Борис Тарасюк зустрілися наприкінці минулого тижня з комісаром Єврокомісії з питань розширення Гюнтером Ферхойгеном і «поінформували його про зміст обговорюваної в Україні політичної реформи». Вітчизняні політики розповіли представнику Єврокомісії про «протилежні (справжні) наміри з цього приводу Президента і опозиції» (Інтерфакс-Україна).
Наведена цитата із стрічки новин навряд чи привернула особливу увагу чи стала чимось несподіваним. І саме це, видається, має всерйоз непокоїти тих, кому небайдужий образ нашої держави в очах закордоння. Аби зняти полуду з очей, досить спробувати повернути ситуацію навпаки і уявити, як партійні лідери, скажімо Бельгії, інформують представника Організації визволення Палестини про справжні наміри свого уряду. Такого просто не може бути. Оскільки політики, і серед них опозиційні, мають можливість відкрито висловлювати свої погляди на будь-які питання життя держави. І тому у них немає потреби щось додатково пояснювати закордонним гостям.
Намагаючись зрозуміти витоки традиції, за якої наші політактивісти щиро діляться із закордонними гостями своїми бідами, згадується інститут політінформацій, що існував у не такі вже давні часи, коли партквитки в нинішніх провладних і опозиційних політиків були однакового зразка. Було на перший погляд дивно: навіщо віднімати в людей по півгодини робочого часу щотижня, аби доморощений пропагандист переповідав їм те, про що і так щохвилини говорили радіо і телебачення, про що писали всі без винятку газети? Невже політінформатор «із четвертого цеху» міг пояснити політику партії краще, ніж ерудовані політичні коментатори центрального телебачення? Народ все одно не вірив жодному слову тих політінформацій і поглядав на годинники, аби встигнути в чергу за дефіцитом.
Був таки глибокий зміст у тих недолугих, нікому не потрібних політінформаціях. Той, хто виконував це доручення не абияк, а з усіх сил намагався донести до колег вчення, досить швидко міняв посаду технолога цеху на вищу, частіше їздив на курси, конференції та з’їзди, мандрував за комсомольськими путівками, одним словом, висувався в «актив». З активу вже було видно прямий шлях до парткому, а значить і до подальшої кар’єри. Але для початку слід було натхненно прочитати відверто нудьгуючим колегам статтю із вчорашнього номера «Правди», засвідчивши таким чином своє бажання бути політінформатором.
Нинішні наші зарубіжні партнери з першого ж дня своїх місій в Україні не відчували нестачі в таких інформаторах. На усіх рівнях знаходились фахівці, готові особисто розтлумачити представнику міжнародної організації тонкощі вітчизняної політики й своєї в ній ролі. Тим більше, що процес цей відбувався у не найгірших умовах, обіцяючи найактивнішим інформаторам досить комфортну увагу з боку зарубіжної сторони.
Звісно, що широкий загал українців може зачекати, поки політики, що називають себе опозицією, пояснюють пану Ферхойгену тонкощі майбутньої політреформи. Хоча нормальна опозиція мала б відкрито заявити про свою позицію з приводу політреформи, а не перешіптуватися про це із представником Єврокомісії. Навряд чи пояснював Олександр Мороз європейському гостю, як вийшло, що він консультувався з приводу проекту змін до Конституції одночасно із кількома політичними силами і виявився причетним до розробки одразу кількох можливих варіантів політреформи.
Окреме питання — формат «інформування» пана Ферхойгена, про яке повідомила Інтерфаксу прес-служба Соціалістичної партії України. Чому ці, а не інші, попрацювали цього разу політінформаторами? Де були інші опозиціонери, й чи згодні вони з тим, про що говорили комісару Єврокомісії троє згаданих вище політиків?
Головне — результат. Тобто враження Гюнтера Ферхойгена від спілкування з владою та опозицією. Навряд чи повідомлення політінформаторів із опозиції вплинули на позицію Єврокомісії, яка розробляється й зазнає змін на зовсім іншого формату заходах. Втім, політінформаторів, без сумніву, помітили...
