Як відомо, постановка драматургії, яка має тривалу сценічну історію та величезну кількість сценічних та кіноінтерпретацій — деякі з них досить знакові (наприклад, усім відома стрічка Віктора Іванова) — відповідальна справа для режисера та акторів. Адже чим ще здивувати, яке рішення відомого тексту запропонувати на розсуд глядача? Хоча у даному випадку і режисер-постановник Юрій Сікало, і режисер вистави «За двома зайцями» Марина Назаренко, можна сказати, у більш виграшному становищі. Бо ж сам факт того, що славетний аферист Голохвастий і комічна, але подеколи зворушлива Проня, є ляльками, вже вказує на неординарність сценічного тлумачення. Разом з тим, якщо більш глобально аналізувати виставу з погляду інтерпретації тексту Старицького, розумієш, що певного специфічного, оригінального рішення автори сценічного твору не запропонували: абсолютно класичне тлумачення характерів та проблематики твору, цілком традиційні смислові акценти, музичне рішення — стилізація згаданої вже кінострічки.
Проте вистава цікава насамперед деталями, окремими режисерськими та художніми знахідками. Наприклад, Химка (Л. Міхня-Тітарова) виносить справжнє вугілля, яке так натуралістично «шкварчить», що виникає ілюзія реального життя. Але найбільш несподіваною та художньою довершеною є остання сцена (розвінчання Голохвастого). У ній постановники виявили справжню віртуозність у формуванні простору. Уявіть собі, далеко, неначе на задньому плані, з’являються пагорби і маленька церква, до якої ідуть мініатюрні ляльки — персонажі вистави (подібні до тих, які щойно діяли у «великому форматі», тільки маленькі). Така гра у багатовимірність простору, експеримент із розмірами, дійсно вражає...
На окрему увагу заслуговує художнє вирішення вистави (художник-постановник — В. Гукайло), яке підчас є більш динамічним, аніж дійові особи. У постановці використано досить «живий» рефрен: час від часу, в одній з трьох величезних гральних карт із прорізами для голів, з’являється голова Забродіна- Голохвастого (щось на зразок фото із підставним намальованим тілом). Такий специфічний засіб підміни ляльки живим актором, стимулює більш відкриту комунікацію із глядачем.
Попри те, що згадані засоби сприймаються, так би мовити, відокремлено, на перший погляд, не вкладаючись у загальну концепцію сценічного рішення, після перегляду вистави залишається досить приємне враження: не полишає якесь дивовижне замилування режисерськими фокусами і трюками... Адже виконані вони із особливим настроєм, захопленням і легкістю, неначе граючись у відому, улюблену для українського глядача історію.
