21 червня у приміщенні Фонду сприяння розвитку мистецтв у Києві відбувся прем’єрний показ вистави «Венера та інші. Портрет автентичної жінки» Київського театру поезії «Мушля» під керівництвом Сергія Архипчука. Це вже другий спектакль цього молодого експериментального театру. Перший — «Заповітне» за віршами Миколи Вінграновського.
За основу «Венери та інших...» взято доробок поетеси Тетяни Винник. «Це — результат пошуків останнього часу, — розповідає режисер-постановник Сергій Архипчук. — Ми хотіли створити виставу як антологію сучасної української поезії. Зауважу, не просто озвучити поезію, а сучасність — те, чим живемо, і про що думаємо. Навіть зробили серію етюдів. Робота почалася торік у грудні. Але потім, у квітні, познайомившися з творчістю молодої цікавої поетки Тетяни Винник, збагнули, що треба зосередитися на котромусь одному авторові. І подумали — а чому б не на Тетяні?.. Насправді, у її віршах не було теми Венери — вона привнесена для того, щоб всі твори тематично об’єднати. І вийшла така собі своєрідна енциклопедія жінки».
У «Венері та інших...» передано думки і переживання здебільшого жінок, яким двадцять чи ледь за двадцять. Але тільки на перших погляд. За надмірною емоційністю та екзальтованістю, що, зазвичай, притаманна молодим, прихована глибинна жіноча сутність. На те це й портрет автентичної (справжньої — синонім) жінки. Як свідчення, вибіркові поетичні рядки зі спектаклю: «О, скільки ти надихав мук в моє волосся...», «Ти ламав мене, наче хліб, материнство мені пророчив...», «Я буду твоєю останньою, бо з тобою за вічність боротимусь...», «Забирайся з моєї землі... У мене стільки було б весіль, що дивитись на біле важко...»... Хіба це не стосується або коли- небудь не стосувалося нас усіх, жінок?.. Так, ми стаємо зрілішими, але ж то — наші спогади і досвід.
Треба сказати, що ця, так би мовити, «жіноча» вистава сподобається і чоловікам. Не те, що вони збагнуть щось досі незрозуміле у природі слабкої статі, бо той, хто говорить, що знає жінку, — безумець. Просто зустрінуться з жінкою тет- а тет. Без жодних масок.
«Це цілковито інший спектакль, аніж попередній, — ділиться враженнями актор Євген Нищук, який, до речі, грав у «Заповітному» за Миколою Вінграновським. — Його я назвав би, до певної міри, футуристичним. Мені цікаво було осмислити, що жінка переживає у двадцять — двадцять п’ять років. Очевидно, що більш у зрілому віці вона дещо інша. Щоправда, тільки дещо... Бо її емоційно-чуттєві прояви все ті ж, хіба що з часом стають більш багатогранними та глибшими».
