Це дає шанс людям і через стільки років по війні дізнатися про те, де знайшли останній притулок на цій землі їхні рідні та близькі. Експедицію у Шацькому поозер’ї організували державне підприємство «Волинські старожитності» та Рада охорони пам’яті боротьби і мучеництва Республіки Польща. Як відомо, у сусідній державі ця Рада, створена ще у 1947 році, займається увічненням пам’яті історичних подій, які уособлюють боротьбу та мучеництво польського народу. Діяльність її щедро фінансує держава, і могили поляків розшукуються по всьому світу, їх доглядають, створюють меморіали. Тільки на Волині є кілька таких меморіалів, зокрема й у селі Мельники Шацького району, де українські і польські археологи проводили спільні дослідження. Роботи у Шацькому поозер’ї фінансувала Фундація незалежності з Любліна, яку очолює Ян Федірко. А ініціатором експедиції став генерал Ярослав Фрончек, начальник Надбужанського відділу прикордонної служби Польщі.
Керівник ДП «Волинські старожитності» Олексій Златогорський каже, що дослідження провели у селах Піща, Мельники, Положеве, Грабове і у Шацьку, а також у селі Глинянки Любомльського району. Виявлено і ексгумовано останки дев’яти польських прикордонників, які загинули у 1939 році під час так званого визвольного походу радянської армії на Західну Україну, яка до того входила у склад Польщі.
— Кожна війна залишає по собі сліди поховань невідомих, родичі яких мають лише посвідку «пропав безвісти», скажімо, на Волині. У Польщі вже понад двадцять років діє державна програма, завдяки якій є можливість збирати дані ДНК і допомагати родичам знайти своїх загиблих. Такого в Україні немає. Немає ні в Білорусі, ні у Росії, та й у Європі цим займається лише Польща, — поснює Олексій Златогорський.
І є чимало прикладів, коли поляки завдяки цій програмі (а всі дослідження для них безкоштовні) знаходили своїх рідних, котрі вважалися невідомими жертвами війни чи каральних репресій у соціалістичній Польщі.
В експедиції на Шацькому поозер’ї взяло участь багато польських прикордонників. Вони виступали і як волонтери, тобто банально копали землю на місці ймовірних поховань співвітчизників. Олексій пригадує, як один із прикордонників, полковник (!) Яцек Козак, забирав у нього лопату, аби копати самому: для кожного поляка є справою честі взяти участь у таких пошуках. А для українців — прикладом, вартим наслідування.
