Цього року українське законодавство нарешті розродилося багатостраждальним Законом України «Про благоустрій населених пунктів», який передбачає передачу всіх повноважень щодо благоустрою, зокрема, вивезення та утилізацію сміття в єдині руки. До цього розумною утилізацією відходів займалося (а точніше — не займалося) житлово-комунальне господарство та ще близько тридцяти державних відомств і організацій, діяльність яких регулювалася майже тисячею законодавчих та підзаконних актів. Неузгодженість їхніх дій, суперечливість окремих норм і актів, дублювання функцій у сфері поводження з відходами негативно відбилися на реалізації проблемно-орієнтованих програм по поводженню з відходами в Україні. Результат цієї плутанини — слабкий інтерес підприємницьких структур до цієї сфери бізнесу, складність залучення стратегічних інвесторів. Iз 1 січня тягар відповідальності за міський бруд ліг на плечі місцевих адміністрацій, крім хіба що радіоактивних, медичних та деяких інших, специфічних видів відходів. Допомогти у вирішенні цього питання, зокрема, у сфері координації дій, зможе «Устав поводження з відходами виробництва та споживання території (регіону, міста)» — пілотний проект Національної академії наук та Асоціації міст України, що починає реалізовуватися на Київщині.
«Біда великих міст — забруднення навколишньої території. Причиною несвоєчасного вивезення й утилізації відходів є також застарілі технології та непридатні, відпрацьовані машини та контейнери. Це не тільки українська проблема — зі сміттям бореться вся Європа, весь світ» — говорить виконавчий директор київського регіонального відділення Асоціації міст України Гарій Мартін.
Тепер наука і місцева влада разом беруться до справи. Замість традиційних звалищ на Київщині скоро з’являться спеціальні сміттєпереробні та сміттєсортувальні підприємства.
Ще одним нововведенням для України має стати роздільне вивезення органічного й неорганічного сміття. Такий розподіл обходиться дешевше комунальним службам і відповідно — населенню. «А за змішування відходів брали б більшу плату, — говорить завідуючий відділом геохімії техногенезу Iнституту геохімії навколишнього середовища НАН та МНС України Борис Горлицький. — Тоді самі мешканці, пенсіонери, які сидять перед будинком, слідкували б за розподілом, економлячи власну копійку, і спрацювали б краще за будь-яку державну пропаганду».
Куди вивозити?
Разом з тим в Україні назріло питання про закриття полігонів для захоронення відходів. Вони вже давно віджили своє, і з 2010 року в Європі остаточно заборонено їх використовувати. А в Україні за відсутності альтернативних рішень саме полігони залишаються основним місцем для утилізації. Просто закрити їх мало: необхідно ще й убезпечити природне середовище від поширення шкідливих речовин у грунті, воді, повітрі. Якісно закрити полігон — значить, збудувати під ним спеціальні підземні бар’єри, накрити зверху так званими глиняними шапками. Справа ця дуже дорога й не під силу не тільки місцевим, а й державному бюджету. Єдиною пристойною альтернативою залишаються переробні заводи. Пілотний «Устав поводження з відходами виробництва» передбачає перехід до дешевих і красивих сміттєсортувальних комплексів.
Ці підприємства коштують чимало — по 20 млн. доларів кожне. Безумовною їхньою перевагою є те, що ці кошти не обов’язково вкладати одразу — переробка і розвиток підприємства відбуваються поступально. А винахідники проекту стверджують, що таким чином можна розв’язати не тільки проблему утилізації, а й працевлаштування в регіонах, і наповнення місцевих бюджетів.
За словами Бориса Горлицького, рентабельність кожного такого комплексу за умов правильного використання може сягати 20 і більше відсотків. Для Києва на околицях достатньо побудувати п’ять таких підприємств, і ще п’ять — у різних куточках області, біля великих районних центрів. При цьому вирішальним фактором у побудові заводів стає той факт, що ніякого шуму, запаху й забруднення від них не буде. «Навпаки, це буде прорив і вихід на ринок готової продукції, — запевняє Б. Горлицький. — Iз побутових відходів можна виготовляти чимало корисних речей. Наприклад, у Європі суглинковими брикетами вистеляють поля для гольфу».
Та інвесторам мало ефективного використання вторинної продукції — щоб збудувати такий завод потрібні не тільки економічні підстави, а й земельні ділянки, і згода мешканців населеного пункту. Городянам зазвичай байдуже, чим переробне підприємство відрізняється від звичайного звалища — вони просто не хочуть мати сміття в своєму місті.
Крім нешкідливості й прибутковості пілотні підприємства мають і ще одну перевагу: їм потрібні працівники, яких куратори проекту планують набирати виключно із місцевого населення. Для цього вже провели відповідні запити до центрів зайнятості. Виявилося, що в Київській області замість кількох десятків екологів у кожному населеному пункті є щонайбільше один спеціаліст у районі. Таким чином, кількасот безробітних отримують можливість набути ще однієї спеціальності й допомагати в просвіті населення та розробці проектів.
А поки українці приміряються і зважують перспективи, з боєм передають законопроекти на розгляд Верховної Ради, розповідають пересічним громадянам про шкоду від стихійних звалищ, аналоги українських проектів успішно втілюють у життя росіяни.
