У вересні 2000 року Міністерство культури і мистецтв України прийняло рішення вперше взяти участь в Бієннале у Венеції. Наказом Міністерства культури і мистецтв України комісаром української національної презентації на 49 Бієннале у Венеції призначено Євгена Карася, куратором, відповідальним за розробку творчої ідеї презентації та її втілення, директора Центру Сучасного Мистецтва Єжи (Юрія) Онуха.
З вересня минулого року над здійсненням презентації працює робоча група та міжнародні колеги, що займаються технічною допомогою нашій презентації у Венеції. В грудні визначено художників-репрезентантів України на 49 Бієннале, якими стали засновники Фонду Мазоха Ігор Подольчак та Ігор Дюрич. У січні 2001 року фонд «Про Гельвеція» надав грант на виготовлення частини мистецьких робіт української презентації, а компанія «Австрійські Авіалінії» погодилася бути офіційним перевізником презентації. Незважаючи на це, Спілка художників України постійно тисне на міністра культури з вимогою змістити призначених комісара й куратора, мотивуючи свою вимогу тим, що єдине й монопольне право репрезентувати українське мистецтво на міжнародних фестивалях мають її члени. На минулому тижні пристрасті навколо Бієннале і фігури самого куратора спалахнули з новою силою. Чому? Сам Онух вважає, що мистецька подія і самі художники використовуються представниками номенклатури з особистими цілями.
— Пройшло вже десять років незалежності, але Україна, зізнаємося, не присутня у міжнародному культурному просторі. І за цей термін ніхто — ні Спілка художників, ні Академія мистецтв нічого не зробили для присутності на Венеціанському бієннале. Більше того, чому не з’явилися протести і відкриті листи у вересні, коли ми запропонували організувати українську презентацію? Тому що тоді не було зрозумiло, чи будуть гроші, бо підтвердження тому з’явилося тільки в січні. А коли ще з’ясувалося, що їх досить багато (у бюджеті закладено на презентацію 800 тис. гривень, які поки, до речі, залишаються лише на папері), то Спілка обурилася: чому Онух, а не ми? У свою чергу, і у мене постає запитання: чому група людей, яка має свої корпоративні інтереси, повинна мати вплив на культурну політику держави? А зараз вони ще використовують елемент політичної гри у зв’язку з тим, що я підписав лист української інтелігенції із закликом дотримуватися свободи слова. Мовляв, чи може «ренегат» займатися українською презентацією? А по суті, ми зараз стаємо наочними свідками саботажу українських культурних та мистецьких інтересів. Трагічно те, що люди, відповідальні за імідж української культури в світі, несвідомо (хотілося б вірити) стають знаряддям в руках людей, позбавлених будь- яких принципів. Ще більше зіпсувати імідж України, здається, вже неможливо, а отже — яка різниця?
Інтерв’ю з Юрієм Онухом читайте в найближчих номерах «Дня»
