В Ірландії сталася подія, в якій мою увагу особливо привернула одна деталь. Там збунтувалися в’язні тюрми Маунтджой. Вони забарикадувалися в кімнаті відпочинку й кидали у наглядачів меблями і — увага — ось ця деталь: більярдними кулями. Виявляється, в ірландській в’язниці є більярд. І хто його знає, а раптом там наявна сауна з дівчатами й не тільки для тюремного начальства, а й для, як у нас кажуть, пересічних громадян, себто ув’язнених. Це, звісно, жарт. Та все одно герой російського актора Володимира Ільїна — винахідник Семен Лямкін — у фільмі «Я хочу до тюрми», опинившись у голландській тюрмі, не хотів звідти виходити. І не тільки тому, що на батьківщині, в Росії, на нього чекали кримінальники, а ще й тому, що голландська тюрма нагадувала санаторій. Принаймні у порівнянні з виправними закладами Радянського Союзу. Якщо у них тюрми такі, то які ж тоді вони мають санаторії?
Середнє і старше покоління колишніх громадян СРСР пам’ятає скандал з громадянином Німеччини 19-річним Матіасом Рустом, котрий на маленькому літачку пролетів територією Радянського Союзу і приземлився просто на Красній площі у Москві. Тоді зі своїх посад посипалася купа військових начальників. Світова преса писала, що того дня, 28 травня 1990 року, розвіявся міф про непереможність СРСР. Мабуть, як покарання за розвінчання цього міфу, Матіас Руст мусив сісти до в’язниці. До радянської в’язниці. Відсидів там кілька років, а по виході заявив, що сидів наче в туалеті. Певне, наша параша у камері створювала відповідну атмосферу.
Я бував на Уралі, у тому таборі, де сиділи Василь Стус, Валерій Марченко і багато інших дисидентів. Не знаю, що там сьогодні, але до приходу Путіна до влади там був музей радянських репресій. На власні очі бачив прогулянковий дворик, котрий являє собою загороджену суцільною стіною площу десь із чотири квадратні метри території, з небом над головою, яке перерізане колючим дротом. Але це іще нічого. Український письменник Іван Багряний, який, мабуть, першим описав сталінські тюрми і табори, розповідав у своєму романі «Сад гетсиманський», як в’язні спали упритул один до одного і навіть повертатися з боку на бік мусили одночасно, бо інакше було неможливо. Це все на додачу парашних запахів і нелюдського ставлення з боку наглядачів.
Виправний заклад і справді не повинен бути курортом. Але з давніх часів у нас залишається уявлення, що злочинці — це не люди, з ними треба поводитися якомога суворіше, просто як із скаженими собаками. Такі уявлення починають змінюватися, але дуже повільно.
Правозахисниця Тетяна Яблонська, яка стежить за станом наших виправних закладів, твердить, що за останні роки там багато що змінилося. Зокрема, звідти зникли двоповерхові нари, а на їхньому місці стоять одноповерхові ліжка. За її словами, поліпшилися гігієнічні умови. Але все одно час від часу спалахують бунти засуджених через надмірну жорстокість наглядачів. При цьому я добре розумію, що злочинці аж ніяк не нагадують овечок. Так само розумію, що і наглядачам ще дуже далеко до Дідусів Морозів. Гадаю, що бунти у наших тюрмах час від часу повторюватимуться ще довго. А от дізнатися, що бунтарі кидали у наглядачів більярдні кульки, нам доведеться ще нескоро.
