Напевно, незайве нагадати, що Львівський національний академічний український драматичний театр ім. Марії Заньковецької залишається чи не єдиними в України колективом, який щомісяця на великій і камерній сценах презентує глядачам понад тридцять вистав (!), майже всі вони проходять з аншлагами. Про прем’єри, гастрольну палітру, перемоги на фестивалях, ювілеї та особливості репертуарної політики «Дню» розказала завідувачка літературною частиною театру Мирослава ОВЕРЧУК:
— У 93-му сезоні ми долатимемо труднощі, пов’язані з матеріальними, творчими й соціальними явищами. Планування репертуару для нас — це не тільки вибір тієї чи іншої п’єси, а й ув’язування її з репертуарним контекстом і творчими можливостями.
До Нового року в нас заплановано чотири прем’єри, перша з яких — «Небилиці про Івана» за сценарієм Івана Миколайчука (режисер Вадим Сікорський). Мабуть, варто нагадати, що дружба й співпраця з Іваном Миколайчуком — значна частина біографії художнього керівника нашого театру Федора Стригуна. Власне, Стригун і наштовхнув Сікорського на цю роботу... Невдовзі актор і режисер Григорій Шумейко розпочне працювати над комедією Миколи Куліша «Мина Мазайло». Згадаймо період, коли Куліша ніхто не ставив, бо не можна було, а потім (коли цензура дала дозвіл) твори письменника ставили всі підряд, не маючи ні концепції, ні позиції...
До спадщини Куліша Театр ім. Заньковецької звертається не вперше — виставу «Народний Малахій» робив Федір Стригун, для нас ця постановка була дуже важливою. Глядачі досі пам’ятають оформлення вистави Мироном Кипріяном — серед дрантя, червоних гасел у небо здіймалася драбина, яка ні на що не спирається і нікуди не веде. Зрештою, не зрозуміло, чого нею треба дряпатися? Театрознавець Наталя Кузякіна (найглибший фахівець із творчості Куліша) сказала: «Тільки у вас на виставі я зрозуміла, про що Куліш писав цю п’єсу»! А бачила вона постановок багато й мала з чим порівнювати. Бачте, як складається життя: ще вчора здавалося, що проблема українізації начебто не на часі, а виявляється, Куліш так хитро писав, що воно — на часі...
Порадує театр дітей, поставивши «По щучому велінню» Кропивницького, — хочемо виховувати нашого глядача змалечку, тому періодично робимо казку. Наступним стане в репертуарі «Невольник» Кропивницького за поемою Шевченка, якого поставить Стригун (дорепетиційна робота триває вже понад рік). Прем’єрами потішить львів’ян і камерна сцена театру. Зокрема, Таїсія Литвиненко вже для цього сезону поставила «Даму з собачкою» Чехова з Ярославом Мукою в головній ролі.
— Напевно, варто зупинитися на виставах, котрі ваш театр представляв за межами Львова. То якою ж була гастрольна палітра заньківчан?
— Впродовж минулого театрального сезону ми гастролювали в Чернівцях, Рівному, Житомирі, Луцьку, Івано-Франківську та Коломиї. Це були виїзди з однією-двома виставами на кілька днів. Ми показували: «Сватання на Гончарівці» й «Кризу» — останні з наших прем’єр. Що стосується закордонних поїздок, то наші актори з виставами за Чеховим, а їх у нас дванадцять (!), брали участь у фестивалі «Меліховська весна», а також у фестах «Москва — город мира» та «Золотий витязь». Після кожного форуму відбувається обговорення вистав провідними театральними критиками, причому міжнародного рівня, в них робота режисера-постановника Алли Бабенко та наших акторів оцінюється так високо, що іноді їх навіть незручно читати... І коли російська критика каже, що «перших десять хвилин ми звикали до української мови, а потім нам почало здаватися, що твір написаний саме українською, що українська мова принесла виставі справді чеховську м’якість, шляхетність, делікатність», — це дорогого варто. Зокрема, дуже гарне враження справила на критиків вистава «Розповідь невідомого».
Загалом ми дуже дорожимо взаєминами із Меліховським фестивалем і його організатором Юрієм Бичковим. А в Москві маємо вірного друга Віру Федорченко, котра проявляє в дуже широкому спектрі абсолютну самовідданість у представництво української культури в Росії: то вона привозить сюди солістів Большого театру — українців за походженням (а їх там ледь не дві третини), то опікується тим, щоб привезти нашу виставу до Москви, то майструє якісь гіпотетичні перспективні поїздки, і робить це суто з переконання — без ніякої іншої стимуляції, знаходячи енергетичну підзарядку в тому, що відбулося.
— Минулий театральний сезон заньківчан був щедрим на святкування. Зокрема, «День» присвятив свої шпальти ювілеям художнього керівника театру Федора Миколайовича Стригуна, актриси, режисера і педагога Таїсії Йосипівни Литвиненко, головного художника Мирона Володимировича Кипріяна...
— Ще ми вітали завідувача трупою Юліана Григоровича Турчина, який працює в нашому театрі 60 років! А цього сезону, в листопаді, святкуватиме ювілей Шевченківський лауреат, провідний актор Богдан Миколайович Козак.
— Чим репертуарна політика Театру ім. М.Заньковецької вирізняється з-поміж інших театрів України?
— Українською національною ідеєю та шляхетністю. Саме це тримає наш театр на плаву, в контакті з глядачем, в самосвідомості — у нас голова не паморочиться від успіхів і ми не западаємо в дикий розпач від невдач. Театр робить все можливе, щоб не пропонувати своєму глядачеві того, що його принижує. Це для нас дуже принципові засади. Намагаємося робити все, аби глядач, прийшовши вперше до театру, став театралом. Ми не несемо зі сцени бруд, і це для нас принципово. Ніколи не нестимемо жорстокості. У нас завжди гуманістична концепція — і в найтрагічнішій виставі, де є найбрутальніші персонажі. Мені здається, глядач це відчуває, тому й люди охоче йдуть до нас...
