Але нікому не дано права в цивілізованій правовій державі (а саме в тому, що Україна є такою державою, наші політичні емісари постійно переконують Європу) чинити розправу над газетою, нацьковуючи на неї державні служби лише за те, що вона насмілюється писати таке, що не подобається владі. Намагатися закрити газету лише за те, що вона з відкритим забралом стала на сторону найсильнішого конкурента Кучми на цьогорічних президентських виборах — Євгена Марчука. Кожному видно, що в Україні й на Львівщині, зокрема, вже кілька років відбувається повзучий наступ реакції. Втрата політиками «з порядним обличчям» (в силу своєї неспроможності ефективно борсатися в нашій брудній міжпартійній клоаці) тих небагатьох стратегічних висот, якими вони володіли, приводить до щораз трагічніших наслідків. Наші «інтелігентні» політики якось по-дитячому безпорадно віддали свої позиції таким собі політичним рептиліям крейдяного періоду з їх примітивними хапально-ковтальними функціями. А ті не обтяжені інтелігентськими комплексами типу честь і совість — хапають і ковтають все, що потрапить під руку.
Від імперського тоталітаризму початку 80-х років з його «ручною» пресою якось зовсім непомітно (ніби й не було горбачовської «відлиги» і неперевершених зразків московської, київської та львівської журналістики тих років) Україна скотилася до примітивного унтерпришибеєвськогго тиску на ЗМІ як у стольному Києві, так і на місцях. Сьогодні вільною почувається лише «жовта преса» з її порнографічно-бандитськими опусами та рекламно-ідіотськими сенсаціями, та ще преса, підлабузницька до влади. І якщо деякі газети або телевізійні програми намагаються втримати завойовані позиції вільної журналістики й висловлюються «проти шерсті», то одразу починають відчувати силу удавових обіймів улюбленої влади. От і виходить, що те, чого не міг наприкінці 80-х років дозволити собі в утискуванні преси всесильний секретар ЦК КПРС — Єгор Лигачов, тепер запросто дозволяють собі звичайнісінькі периферійні божки.
Ці божки настільки осміліли, що навіть колишнього прем'єра можуть не впустити до оперного театру, пояснюючи на угодовському телевізійному каналі, що вся ця історія з Марчуком і Львівським Оперним театром — давні кадебістські штучки. Якщо навіть Юрій Шухевич та Левко Лук'яненко — за Марчука, а вчорашні голови радянських колгоспів — проти КДБ, то таки справдi, як писав Лев Толстой, все змішалося в домі Облонських...
Свобода слова — це коли ненавидиш чужі переконання, але все віддаси за те, щоб ці погляди можна було висловлювати. Але всі ці високі принципи — це інтелігентські штучки ХХ століття. А в далекий крейдяний період, коли Земля парувала, а в хвощових лісах динозаври хапали і ковтали, — цього принципу ще не дотримувалися.
